Розділ 7

Золтан, — пригадав собі Ґеральт, усе ще водячи пальцями по вкритому рунами лезу, — після того випадку сповнився до Регіса поваги, відкинув фамільярний тон, яким звик був звертатися до цирульника. Згідно із проханням Регіса, іншим вони не сказали й слова про дивний випадок. Відьмак не занадто тим усім перейнявся. Бачив уже подібні транси й схилявся до думки, що балаканина загіпнотизованих не була віщуванням, а лише повторюванням перехоплених думок і підсвідомих бажань гіпнотизера. Щоправда, у цьому випадку то був не гіпноз, а лише вампірське закляття, і Ґеральт трохи не був впевненим, що саме заклята дівчина вихопила б з думок Регіса, якби транс тривав довше.

Півдня вони подорожували разом із ґномами і їхніми підопічними. Потім Золтан Хівай зупинив групу й відвів відьмака убік.

***

— Треба розстатися, — заявив коротко. — Мусимо, Ґеральте, ми прийняли рішення. На півночі вже стає під небо Магакам, а ота долина прямо у гору веде. Досить пригод. Повертаємося до своїх. Під гору Карбон.

— Розумію.

— Добре, що ти хочеш розуміти. Бажаю тобі щастя, тобі й твоїй компанії. Дивній компанії, насмілюся зауважити.

— Хочуть мені допомогти, — тихо сказав відьмак. — То для мене дещо нове. Тому я вирішив не докопуватися до мотивів.

— Мудро, — Золтан стягнув з плечей сігіль у лакованих піхвах, обгорнутих кошачими шкірками. — Тримай, бери. Раніше, аніж наші шляхи розійдуться.

— Золтане…

— Не балакай, просто бери. Ми ту війну у горах пересидимо, воно нам без різниці. Але принаймні я не раз буду згадувати за пивом, що кутий у Магакамі сігіль у добрій руці й у добрій справі посвистує. Що не зганьбиться. Та й ти, як станеш тим клинком ганьбителів твоєї Цірі пластати, хоча б одного розпластай за Калеба Страттона. І згадай Золтана Хівая і ґномські кузні.

— Можеш бути впевненим, — Ґеральт прийняв меч, повісив його за спину. — Можеш бути впевненим, що згадувати я стану. На цьому паршивому світі, Золтане Хіваю, добро, повага й праведність сильно западають у пам’ять.

— Та авжеж, — примружився ґном. — Тому і я не забуду ані тебе, ані мародерів на лісовій вирубці, ані Регіса й підкову у жарі. Якщо ж ідеться про взаємність…

Він зробив паузу, кахикнув, відхаркнув та сплюнув.

— Ми, Ґеральте, пограбували купця під Діллінженом. Багача, що на гавекарській торгівлі піднявся. Як він загрузив золото й діаманти на віз і з міста тікав, ми зробили на нього засідку. Він боронив статок, наче лев, на допомогу звав, тож кілька разів обушком по черепу отримав і тоді вже став тихеньким і спокійним. Пам’ятаєш скриньки, які ми таскали, на возі везли, а тоді над річкою О в землю закопали? Там, власне, й було гавекарське добро. Злодійські трофеї, на яких ми власне майбутнє маємо намір побудувати.

— Навіщо ти мені те говориш, Золтане?

— Бо тебе, думаю, фальшива видимість недавно підвела. Те, що ти за добро й праведність мав, виявилося підлим і неправедним під красивою маскою. Тебе легко обманути, відьмаче, бо ти не докопуєшся до мотивів. Але я не хочу тебе обманювати. Тож не дивись на тих баб і дітей, не май ґнома, який перед тобою стоїть, за правого й шляхетного. Стоїть перед тобою злодій, грабіжник, а може, й убивця. Бо я не виключаю, що побитий гавекар подох у рові біля діллінженського гостинця.

Вони довго мовчали, дивлячись на далекі гори на півночі — далекі, у хмарах.

— Бувай, Золтане, — сказав нарешті Ґеральт. — Може, ті сили, в існуванні яких я потроху перестаю сумніватися, дозволять нам колись зустрітися. Хотів би я, щоб так воно й було. Хотів би я зуміти представити тобі Цірі, хотів би, аби вона зуміла із тобою познайомитися. Але якщо навіть не вдасться, знай, що я тебе не забуду. Бувай, ґноме.

— Подаси мені руку? Злодію і бандиту?

— Без вагання. Бо мене вже не так легко ошукати, як колись. Хоча я не дошукуюся причин, помалу вчуся мистецтву заглядання під маски.