***
Трубний крик журавлів поволі стихав удалині.
Назавтра, пригадав собі відьмак, у значно кращих настроях ми вирушили на шлях. І тоді, цілком несподівано, знову наздогнала нас війна.
***
Подорожували вони крізь зарослий диким бором, майже безлюдний і стратегічно неважливий край, який не міг привернути увагу нападників. Хоча до Нільфгарду було близько, а від імперських земель їх відділяло лише плесо Великої Яруги, був то рубіж, який непросто було подолати. Тим більшим було їхнє здивування.
Війна проявила себе менш яскраво, ніж у Брюґґе та Соддені, де горизонт ночами палав загравами, а вдень стовпи чорного диму перекреслювали горизонт. Тут, в Анґрені, не було настільки видовищно. Було гірше. Раптом вони побачили зграю ворон, які із диким карканням кружляли над лісом, а через короткий час наткнулися на трупи. Хоча обдерті від одягу, тіла й неможливо було ідентифікувати, носили вони беззаперечні і явні сліди насильницької смерті. Людей цих вбили у бою. І не тільки. Більшість трупів лежали у заростях, але деякі, страшезно скалічені, висіли за руки чи ноги на гілках дерев, простягали звуглені кінцівки зі згаслих вогнищ, стирчали на палях. І смерділи. Увесь Анґрен раптом засмердів потворним, жахливим запахом варварства.
Минуло зовсім мало часу, а їм уже знову довелося ховатися у ярах і хащах, бо зліва і справа, спереду і ззаду земля тремтіла від ударів копит кавалерійських коней, і все нові й нові загони минали їх криївку, здіймаючи куряву.
***
— Знову, — крутив головою Любисток. — Знову ми не знаємо, хто б’є кого й навіщо. Знову не знаємо, хто за нами, а хто перед нами, хто в якому напрямку рухається. Хто наступає, а хто навпаки. Хай би його зараза порвала! Не пам’ятаю, чи я те говорив вам, але стверджую, що війна завжди нагадує бордель, охоплений пожежею…
— Говорив, — перебив Ґеральт. — Разів десь із сотню.
— За що вони тут б’ються? — поет соковито сплюнув. — За пустки й пісок? Бо ця проклята країна більше нічого й не має!
— Серед тих, що лежали у кущах, — сказала Мільва, — були ельфи. Командо скойа’таелів ходять тут, завжди ходили. Сюди їм випадає шлях, як добровольці з Синіх гір та Дол Блатанна тягнуться до Темерії. Хтось їм шлях загородити хоче. Так я собі вважаю.
— Не виключено, — визнав Регіс, — що темерійське військо проводить тут на білок облави. Але щось забагато цього війська навколо. Підозрюю, що то нільфгардці таки перейшли Яругу.
— Я теж так підозрюю, — трохи скривився відьмак, дивлячись на Кагіра, який зберігав кам’яне обличчя. — Трупи, які ми бачили вранці, мали сліди нільфгардського способу воювання.
— Одні від інших нє кращі, — вигукнула Мільва, несподівано взявши під захист молодого нільфгардця. — А на Кагіра ти нє глипай, бо теперича ви обидва однією і дивовижною долею поєднані. Йому смерть, як Чорним у лапи потрапить, а ти нещодавно у темерійців із петлі ледь виліз. Тож немає різниці, яке військо за нами, яке попереду, хто свій, хто чужий, хто добрий, а хто злий. Нині усі то наші спільні недруги, хай там які вони барви носять.
— Ти права.
***
— Цікаво, — сказав Любисток, коли наступного дня вони знову затаїлися у яру, перечікуючи чергову кавалькаду. — Військо узгір’ями чвалує, аж земля дудонить, а знизу, від Яруги, чути сокири. Лісоруби ліс валять, наче ніде нічого. Чуєте?
— Може, то не лісоруби, — вирішив Кагір. — Може то військо? Якісь саперні роботи?
— Ні, то лісоруби, — заявив Регіс. — Схоже, ніщо не може перервати експлуатацію анґренського золота.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хрещення вогнем. Відьмак. Книга 5» автора Сапковський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 7“ на сторінці 8. Приємного читання.