Розділ 4

— Якщо не помиляюся, про це вам ішлося, шановний? — запитав Регіс, піднімаючи підкову. — Хрещення вогнем? Якщо так, то здається мені, що божий вирок однозначний. Дівчина невинна. Захисники її невинні. І я, уявіть собі, також невинний.

— По… по… покажіть руку… — забелькотів жрець. — Чи не обпечена…

Цирульник знову посміхнувся по своєму, із затиснутими губами, після чого переклав підкову у ліву руку, а праву, цілком здорову, продемонстрував спершу жрецю, а тоді, піднімаючи високо, й усім іншим. Натовп заревів.

— Чия то підкова? — запитав Регіс. — Нехай власник візьме її собі.

Ніхто не зголосився.

— То диявольський фокус! — завив жрець. — Ти й сам чаклун чи диявол утілений!

Регіс кинув підкову на землю, повернувся.

— Так накладіть на мене екзорцизми, — запропонував холодно. — Будь ласка. Але суд божий відбувся. І чув я, що ставити під сумнів результати ордалії — то є єресь.

— Згинь-пропади! — закричав жрець, вимахуючи перед носом цирульника амулетом і виконуючи іншою рукою кабалістичні жести. — Геть у прірву пекельну, дідько! Нехай земля під тобою розступиться…

— Досить того! — крикнув гнівно Золтан. — Гей, люди! Пане старосто Лаабсе! Ви маєте намір і далі дивитися на це блазнювання? Маєте намір…

Голос ґнома заглушив раптом пронизливий вереск:

— Ніііільфгаааард!

— Вершники від заходу! Вершники! Нільфгард заходить! Рятуйся, хто може!

Табір в одну мить перетворився на тотальний пандемоніум. Селяни кинулися до своїх возів і куренів, перекидаючись і топчучи один одного. Єдиний рик устав аж до неба.

— Наші коні! — крикнула Мільва, здіймаючи навколо себе сум’яття ударами кулаків і копняками. — Наші коні, відьмаче! За мною, швидко!

— Ґеральте! — верещав Любисток. — Рятуй!

Натовп розділився, розкидав їх, наче хвиля прибою, миттєво забравши із собою Мільву. Ґеральт, тримаючи Любистка за комір, не дав змести себе, бо вчасно вчепився у віз, до якого була прив’язана звинувачена у чарах дівчина. Втім, віз раптом шарпнувся і рушив з місця, а відьмак і поет звалилися на землю. Дівчина шарпнула головою і почала істерично сміятися. У міру віддалення возу стихав сміх і губився серед загального галасу.

— Затопчуть! — верещав Любисток, який лежав на землі. — Роздавлять! Рятуууунку!

— Рррва мать! — заскреготів невидимий Фельдмаршал Дуда.

Ґеральт підвів голову, виплюнув пісок і побачив веселу сцену.