Розділ 4

— Ми не дезертири! — крикнув поет.

— З’ясуємо, хто ви за одні. Офіцерам розповісте.

З-за кільця кінних стрільців з’явився загін легкої кавалерії, який вели кілька важкоозброєних із пишними плюмажами на шоломах.

Любисток придивився до рицарів, обтрусився від борошна й причепурився, після чого поплював у долоню і причесав скуйовджене волосся.

— Ти, Ґеральте, мовчи, — попередив. — Я стану домовлятися. То темерійське рицарство. Розбили нільфгардців. Нічого вони нам не зроблять. Уже я знаю, як із пасованими розмовляти. Треба показати їм, що не з посполитими, а що із рівними собі вони справу мають.

— Любистку, змилуйся…

— Не турбуйся, усе буде добре. Я зуби з’їв на розмовах із рицарством і шляхтою, половина Темерії мене знає. Гей, з дороги, пахолку, відступися! Я слово маю до панів ваших!

Кнехти подивилися, вагаючись, але підняли наставлені списи, розступилися. Любисток і Ґеральт рушили у бік рицарів. Поет крокував гордовито і з великопанською міною, що мало пасувала до обтріпаного й замурзаного у муці кабата.

— Стояти! — гарикнув на нього один з латників. — Ані кроку! Що ви за одні?

— А кому це я маю відповідати? — Любисток став руки в боки. — І навіщо? Ким то є уроджені панове, аби невинних подорожніх зупиняти?

— Не тобі питати, голодупий! Тобі — відповідати!

Трубадур схилив голову, подивився на герби на щитах і туніках рицарів.

— Три серця червоних на полі золотому, — сказав. — З того випливає, що ви — Обри. Наверху щита титло із трьома зубцями, отож мусите ви бути первородним сином Ансельма Обри. Батька вашого я добре знаю, пане рицарю. А ви, пане крикливий, що там на срібному щиті носите? Між лапами грифа стовп чорний? Герб роду Папеброків, якщо не помиляюся, а помиляюся я у таких справах рідко. Стовп, як кажуть, віддзеркалює властиву членам цього роду тямущість.

— Перестань, до лиха, — застогнав Ґеральт.

— Я славетний поет Любисток! — надувся бард, не звертаючи на нього уваги. — Ви ж напевне чули про такого? Тоді ведіть нас до свого командира, до сеньйора, бо я звик із рівними собі розмовляти!

Латники не відреагували, але вираз їхніх облич ставав усе несимпатичнішим, а залізні рукавиці все сильніше стискалися на оздоблених вуздечках. Любисток, схоже, того не помічав.

— Ну, що воно із вами? — запитав презирливо. — Чого ви так витріщаєтеся, рицарю? Так, до вас говорю, пане чорний стовпе! Чому так кривитися? Хтось сказав вам, що коли мружите ви очі й висуваєте уперед нижню щелепу, то виглядаєте по-чоловічому, мужньо, достойно й грізно? Той хтось вам збрехав. Виглядаєте ви кимось, хто із тиждень не мав щастя добряче висратися!

— Узяти їх! — крикнув до кнехтів первородний син Ансельма Обри, носій щита із трьома серцями.

Стовп чорний з роду Папеброків дзигнув жеребчика острогами.

— Беріть їх! У пута гультяїв!