До загальної паніки не приєдналися тільки чотири особи, з яких одна проти своєї волі. Тією останньою був жрець, знерухомлений залізною хваткою за карк старостою Гектором Лаабсом. Двома іншими особами були Золтан і Перціфаль. Гном швидким рухом задер ззаду шати жреця, а озброєний кліщами Золтан витягнув з вогнища розжарену підкову й закинув її у штани святобливого мужа. Випущений із хватки Лаабса жрець погнав куди очі дивляться, наче комета із димовим хвостом, а вереск його потонув у вереску натовпу. Ґеральт бачив, як староста, ґном і Шуттенбах хотіли привітати себе із вдалим проведенням ордалії, коли просто на них звалилася наступна хвиля мотлоху, що втікав у паніці. Все зникло у куряві, що піднялася над ними, відьмак уже не бачив нічого, зрештою, не мав часу приглядатися, зайнятий рятуванням Любистка, якого знову збив з ніг кабан, що гнав наосліп. Коли ж Ґеральт схилився, аби підняти поета, з воза, що туркотів мимо, йому скинули на спину драбину. Вантаж той притиснув його до землі, а раніше, ніж він зумів звалити його з себе, по драбині пробігло з півтора десятка осіб. Коли він нарешті зумів визволитися, поряд із тріском і гуркотом перекинувся інший віз, з якого на відьмака впало три мішки пшеничної муки, що коштувала тут крону за фунт. Мішки розв’язалися, і світ потонув у білій хмарі.
— Вставай, Ґеральте! — дерся трубадур. — Вставай, най тебе холера!
— Не можу, — застогнав осліплений дорогоцінною мукою відьмак, обіруч хапаючись за прошите болем коліно. — Рятуйся, Любистку…
— Я тебе не залишу!
Іх західного краю табору лунали жахливі крики, що змішувалися із гуркотом підкутих копит й іржанням коней. Крики й гупання раптом посилилися, наклався на них дзвін, грім та дзенькіт заліза, що стикалося із залізом.
— Битва! — крикнув поет. — Б’ються!
— Хто? З ким? — Ґеральт різкими рухами старався почистити очі від муки та остюків. Неподалік щось горіло, обгорнуло їх дихання жару й клуб сморідного диму. Тупіт у вухах зростав, земля тряслася. Перше, що він побачив у хмарі пилу, були десятки кінських ніг у галопі. Всюди навколо. Він переміг біль. —Під віз! Ховайся під віз, Любистку, бо стопчуть нас!
— Не рухаймося… — застогнав розпластаний на землі поет. — Лежімо… Я чув, що кінь ніколи не наступить на людину, яка лежить…
— Я не впевнений, — видихнув Ґеральт, — чи кожен кінь про те чув. Під віз! Швидко!
У ту мить один із коней, що не знали людських переконань, копнув його у стрибку у бік голови. В очах відьмака раптом спалахнули червоним і золотим усі сузір’я небесної сфери, а за мить накрила небо й землю непроникна темрява.
***
Щури зірвалися, пробуджені протяжним криком, що перекочувався багатократним відлунням від стінок печери. Ассе й Реф схопилися за мечі, Іскра голосно вилаялася, бо вдарилася головою об виступ скелі.
— Що воно? — крикнув Кейлі. — Що сталося?
У печері панувала темрява, хоча назовні світило сонце — Щури відсипалися за ніч, проведену у сідлах, втікаючи від погоні. Ґіселер стромив у жар лучину, розпалив її, підніс, пішов до місця, де спали Цірі й Містле, як завжди віддалік від банди. Цірі сиділа із опущеною головою, Містле її обіймала.
Ґіселер підняв лучину вище. Інші також наблизилися. Містле накрила хутром голі плечі Цірі.
— Послухай, Містле, — серйозно сказав отаман Щурів. — Я ніколи не втручався у те, що ви обидві робите на одній постелі. Ніколи прикрого чи насмішкуватого слова не сказав. Завжди намагаюся дивитися в іншому напрямку й не зауважувати. То ваша справа й ваші уподобання — і нічого іншого настільки довго, аж поки робите ви те тихенько й подалі від нас. Але цього разу — воно якось занадто.
— Не дурій, — вибухнула Містле. — Чи ти собі уявив, що це… Дівчина крізь сон кричала! То був кошмар!
— Не кричи. Фалько?
Цірі кивнула.
— Такий страшний був той сон? Що тобі снилося?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Хрещення вогнем. Відьмак. Книга 5» автора Сапковський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4“ на сторінці 13. Приємного читання.