Розділ 4

— Як лицар хлопа вб’є, має головщизну сплатити. Так у законі стоїть.

— Я не рицар! — крикнула Мільва.

— То по-перше, — підтримав її Любисток. — По-друге, то був нещасний випадок. По-третє, Постол живий і не може тому бути розмови про головщизну — найбільше про штраф чи про басарунок[15]. Але, по-четверте, не маємо грошей.

— То коней віддайте.

— Гей! — очі Мільви зловороже звузилися. — Ти чи побісився, селюче? Дивись, нє переборщи.

— Кррррва мать! — заскреготів Фельдмаршал Дуда.

— О, у точку птах потрапив, — процідив Золтан Хівай, поплескавши заткнуту за пояс сокирку. — Бачте, рільники, думка моя про матерів тих, хто думає виключно про заробіток, навіть якщо заробляти збирається на розбитій довбешці земляка, — не найкраща. Йдіть собі, людоньки. Якщо відійдете без зволікання, обіцяю, що не стану за вами гнатися.

— Не хочете платити, то нехай нас вища влада розсудить.

Ґном заскреготів зубами й уже потягнувся за зброєю, коли Ґеральт схопив його за лікоть.

— Спокійно. Отак ти хочеш розв’язати ту проблему? Повбивати їх?

— Чого б то відразу повбивати? Вистачить добряче покалічити.

— Дідько, та досить цього, — просичав відьмак, після чого розвернувся до селянина. — Хто отут провадить ту вашу вищу владу, про яку ви згадували?

— Староста наш табірний, Гектор Лаабс, солтис зі спаленої Берези.

— То ведіть до нього. Якось домовимося.

— Він зара’ зайнятий, — заявив селюк. — Суд над чаклункою відправляє. Оно, бачте, отаке там збіговисько біля клена? Відьму схопили, яка із вомпером у змові була.

— Знову вампір, — Любисток розвів руками. — Чули? Як не цвинтар розкопують, так чаклунок ловлять, вампірових спільниць. Людоньки, а може замість орати, сіяти та жати, відьмаками станете?

— Вам би жартувати тільки, — сказав кметь. — Сміхи-гріхи. Жрець тут є, а жрець — певніший, ніж відьмак. Жрець казав, що вомпер завжди у спілці з чаклункою промисел свій вчиняє. Чаклунка вомпера прикликає і жертви йому вказує, а всім очі замилює, аби не бачили нічого.

— І виявилося, що так воно і є, — додав другий. — Відьму між нами ми зрадницьку вигодовували. Але жрець чари її прозрів, і зара’ ми її спалимо.

— Аякже інакше, — пробурмотів відьмак. — Що ж, гляньмо на той ваш суд. І погомонимо із паном старостою про нещасний випадок, який спіткав нещасного Постола. Подумаємо про якесь відповідне судочинство. Вірно, Перціфалю? Закладуся, що і ще якийсь камінчик у твоїй кишені знайдеться. Ведіть, людиськи.

Почет рушив у напрямку розлогого клену, під яким і справді було чорно від збуджених людей. Відьмак, залившись трохи ззаду, спробував зав’язати розмову з одним із селян, який виглядав на обличчя досить порядно.