Розділ 4

— Зара’, зара’, поманеньку, — відізвався похмурий селянин величезного зросту, який досі мовчав; навколо нього товпилася групка таких само мовчазних чоловіків і кількох похмурих жінок. — Поки що я, тільки крики чув. А крикати кожен зуміє, навіть ворона. Від вас, святобливий, повага наказує більшого, аніж від ворони, чекати.

— Ви негуєте[18] мої слова, старосто Лаабсе? Слова жреця?

— Ніц я не ніхую. — Гігант сплюнув на землю і підтягнув грубі штани. — Та дівка — сирота й приблуда, ніхто вона для мене. Якщо виявиться, що із вомпером вона у змові, беріть її, убивайте. Але поки я цього табору староста, доти тільки винних карати тут стануть. Як хочете карати, попершу докази вини покажіть.

— А й покажу! — крикнув жрець, копняком перекидаючи казанок. На землю хлюпнула рідина, залишаючи на піску шматочки моркви, смужки незрозумілих переварених овочів і кілька малих кісток.

— Відьма магічні декокти варила! Еліксир, дякуючи якому могла у повітрі літати! До коханця свого, вампіра, аби із ним спілкуватися і подальші злочини плести! Знаю справи чарівників і способи їхні, знаю, з чого той декокт! Чаклунка кота живцем зварила!

Натовп охнув із жахом.

— Страхіття, — здригнувся Любисток. — Зварити живе створіння? Було мені шкода дівчину, але трохи занадто це вона…

— Писок стули! — засичала Мільва.

— Ото доказ! — верещав жрець, піднімаючи з паркої калюжі кістку. — Ото неспростовний доказ! Котяча кістка!

— То пташина кістка, — холодно промовив Золтан Хівай, примруживши очі. — Сойки, як мені здається, чи, може, голуба. Діваха трохи юшки собі зварила, тільки й того!

— Мовчи, карлику богопротивний! — крикнув жрець. — Не блюзнірствуй, бо боги тебе руками людей побожних скарають! То відвар з кота, кажу!

— З кота! Точно з кота! — заверещали хлопи, які оточували жреця. — Дівка кота мала! Чорного кота! Всі бачили, що мала! Всюди той за нею лазив! А де він тепер, отой кіт? Немає його! Значить — зварений!

— Зварений! Зварений у декокт!

— Правда! Чаклунка кота на декокт зварила!

— Не треба іншого доказу! У вогонь відьму! А спочатку на муки! Нехай усе визнає!

— Ррррва мать! — заскреготів Фельдмаршал Дуда.

— Шкода того кота, — сказав раптом голосно Перціфаль Шуттенбах. — Ладна була бестія, товстенька. Хутро, наче антрацит полискувало, очки наче два хризоберила, вусиська довгі, а хвіст товстий, наче розбійницька палиця! Як мальований той кіт. Мусив він силу-силенну мишей знищити!

Селяни притихли.

— А ви, ніби, звідки знаєте, пане гноме? — буркнув якийсь. — Звідки знатки вам, як кіт той виглядав?

Перціфаль Шуттенбах висякався, витер пальці об штанину.