Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Але вона нічого не сказала, — і його губи викривилися в мимовільній посмішці — від захвату, як я собі думаю. — Ані мені, ані своєму батькові. Він через усе це перебуває, скажімо так, у стані підвищеної злості. Лі каже, це тобі вирішувати, що розповідати й коли. — Він задумливо поглянув на мене. — Тому що, за її словами, усе скінчилося завдяки тобі.

— Не надто вже й добре я впорався, — пробурмотів я. Мені все ще не вкладалося в голові, як Арні може бути мертвим. Це ж неможливо, так? Коли нам було по дванадцять, ми разом їздили у табір «Віннеско» у Вермонті, і там я занудьгував за домом і сказав Арні, що подзвоню батькам, попрошу, хай вони мене заберуть. А він попередив: якщо я таке зроблю, він усім у школі розкаже, що додому я раніше повернувся, бо мене зловили, коли я їв кози з носа у своєму ліжку після відбою, і вигнали з табору. Якось ми видряпалися на самісіньку верхівку дерева, яке росте в нас на задньому дворі, і вирізьбили там свої ініціали. Він залишався в мене ночувати, і ми довго не лягали — скулившись на дивані під старою ковдрою, дивилися «Театр шоку»[177]. Ми в ничку їли ті сендвічі з «Диво-хлібом». Коли Арні було чотирнадцять, він прийшов до мене, присоромлений і переляканий, бо йому снилися сни про секс і він думав, що через них мочиться в ліжко. Але найчастіше я думками повертався саме до мурашиних ферм. Як він може бути мертвим, якщо ми разом робили мурашині ферми? Господи Ісусе, та це ж лише тиждень чи два тому було, ті мурашині ферми. То як він може бути мертвим? Я розтулив рота, щоб сказати Мерсеру: Арні не міг померти — це абсурд, ми робили мурашині ферми. Але на тому я рота й закрив. Я не міг йому про це сказати. Він стороння людина.

«Арні, — подумав я. — Слухай, чувак, це ж неправда, так? Господи, у нас так багато всього було попереду. Ми ще навіть на подвійне побачення не їздили в кіно просто неба».

— Що сталося? — знову спитав Мерсер. — Деннісе, розкажи.

— Ви однаково не повірите, — хрипким від сліз голосом відповів я.

— Ти, може, здивуєшся, але я здатен повірити в різну всячину. А ще ти можеш здивуватися, бо ми багато знаємо. Головним слідчим у цій справі був Рудольф Джанкінс. Його вбили не так уже й далеко звідси. Він був моїм другом. Добрим другом. За тиждень до смерті він мені розповів, що в Лібертівіллі коїться дещо неймовірне. А потім його вбили. Тож для мене це щось більше, ніж просто робота.

Я обережно поворухнувся й змінив положення.

— А більше він вам нічого не розказував?

— Казав, що наче випливло задавнене вбивство, — Мерсер невідривно дивився мені в очі. — Але особливої погоди це не робило, бо той, хто його скоїв, уже в могилі.

— Лебей, — пробурмотів я, сам думаючи — якщо Джанкінс знав про це, не дивно, що Крістіна його вбила. Бо якщо йому це було відомо, то він дуже близько підібрався до всієї правди.

— Саме це прізвище він і згадував, — сказав Мерсер. І нахилився ближче. — Я ще от що, Деннісе, скажу тобі, — з Джанкінса збіса хороший водій був. У молодості, ще до одруження, він ганяв на карах на Філлі-Плейнз і свою частку картатих прапорців здобув. Він злетів з дороги більш ніж на ста двадцяти в «додж-крузері» з хемі-двигуном. Той, хто за ним гнався — а ми знаємо, що хтось там був, — мусив водити не гірше за нього.

— Так, — сказав я. — Так і було.

— Я приїхав сам. Просидів тут дві години, чекаючи, поки ти прокинешся. Чекав, доки мене вчора не вигнали. Стенографістки зі мною немає, диктофона теж, і запевняю тебе, жучка на собі не приніс. Якщо ти робитимеш заяву — якщо тобі доведеться, — тоді вже буде інша розмова. Але поки що ми з тобою наодинці. Я маю знати. Бо я час від часу бачуся з дружиною Руді Джанкінса і дітьми Руді Джанкінса. Січеш?

Я замислився. І обдумував усе довго — хвилин зо п’ять, не менше. А він сидів і терпляче чекав. І зрештою я кивнув.

— Добре. Але ж ви однаково не повірите.

— Побачимо, — сказав він.

Я розтулив рота, не уявляючи, з чого почну.

— Розумієте, він був лузером. У кожній старшій школі таких є як мінімум двоє; це типу як закон державний. Боксерські груші для всіх. Деколи вони знаходять собі якусь віддушину, вчепляться за неї і тримаються щосили, і таким чином виживають. В Арні був я. Потім була Крістіна.

Я подивився на нього, і якби помітив навіть найменший проблиск недовіри в тих сірих очах, таких схожих на очі Арні, що ставало якось не по собі… ну, якби я таке щось помітив, то замкнувся б одразу й сказав йому, хай пише у своїх звітах найправдоподібніше, що зможе вигадати, а дітям Руді Джанкінса каже що завгодно, мене це не цікавить.

Але він тільки кивав і уважно на мене дивився.