Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Майкла, Реджину й Арні Каннінґемів поховали на сімейній ділянці цвинтаря в Лібертівілль-Гайтс. На могилу ніхто не ходив, крім членів сім’ї: родичів Реджини з Ліґоньєра, кількох людей з нью-гемпширської та нью-йоркської родин Майкла і ще декількох.

Похорон відбувся за п’ять днів після тої фінальної пекельної сцени в гаражі. Ховали їх у закритих трунах. Сам факт цих трьох дерев’яних ящиків, вишикуваних у ряд на потрійних дрогах, як солдатські, посипався мені в серце лопатою холодної землі. Спогад про мурашині ферми розбився об мовчазне свідчення цих ящиків. Я трохи поплакав.

Після церемонії я покотив на візку проходом до них і боязко поклав руку на труну посередині, не знаючи, Арні там чи ні, не переймаючись цим. Так я сидів, опустивши голову, досить довгий час, поки чийсь голос не спитав: «Деннісе, відвезти тебе назад у молитовну залу?» Я повернув голову. У мене за спиною стояв Мерсер, стильний і схожий на адвоката у своєму темному вовняному костюмі.

— Так, — відповів я. — Але за кілька секунд, добре?

— Авжеж.

Повагавшись, я сказав:

— У газетах писали, що Майкл помер удома. Що послизнувся на льоду і його переїхала машина чи щось таке.

— Так, — відповів він.

— Ваших рук справа?

Мерсер відповів не одразу.

— Так простіше. — Його погляд помандрував туди, де біля моїх батьків стояла Лі. Вона розмовляла з моєю мамою, але стривожено поглядала на мене. — Гарненька дівчинка, — сказав він те саме, що я вже чув від нього раніше, у лікарні.

— Колись я з нею одружуся, — сказав я.

— Я б не здивувався, якби так і сталося, — відповів Мерсер. — Тобі ніхто не казав, що в тебе яйця відважного тигра?

— Здається, тренер Паффер казав. Одного разу.

Він розсміявся.

— То що, Деннісе, поїдемо? Ти вже давно тут сидиш. Треба жити далі.

— Сказати легше, ніж зробити.

Мерсер кивнув.

— Мабуть, так і є.

— Можете сказати мені одну річ? — спитав я. — Мені треба знати.