Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Скажу, якщо зможу.

— Що ви… — я затнувся, щоб прочистити горло. — Що ви зробили з… з уламками?

— Про це я подбав особисто, — голос Мерсера звучав легко, ледь не жартівливо, але обличчя зберігало дуже, дуже серйозний вираз. — Я попросив двох місцевих поліцейських пропустити всі ті уламки через прес на задньому дворі гаража Дарнелла. З них зробили кубик, отакий завбільшки. — Він розвів руки приблизно на два фути. — Один з тих хлопців сильно порізався. Шви накладали.

Зненацька Мерсер посміхнувся — і то була найжорсткіша, найхолодніша посмішка з усіх, які мені довелося бачити в житті.

— Він сказав, вона його вкусила.

І Мерсер повіз мене проходом туди, де на мене чекали батьки й моя дівчина.

От і вся моя історія. Окрім снів.

Я став на чотири роки старшим, і обличчя Арні вже трохи стерлося в моїй пам’яті, перетворилося на пожовклу фотографію зі старого альбому. Я б нізащо не повірив, що таке може статися, але ж сталося. Я подолав цей етап, якось здійснив перехід від юнацтва до змужніння (хай що воно таке); отримав університетський диплом, на якому вже майже висохло чорнило, і вчителюю в старшій школі, викладаю історію. Працювати я почав торік, і двоє з моїх учнів — обидва такі собі Бадді Реппертони — були старші за мене. Я неодружений, але в моєму житті є кілька цікавих жінок, і про Арні я практично не згадую.

Тільки у снах.

Ті сни — не єдине, що змусило мене все це написати. Є ще одна причина, і про неї я розповім вам за мить. Але я збрешу, якщо скажу, що річ не в тих снах. Можливо, це спроба розрізати рану й вичистити її від гною. А може, я просто бідний і не маю грошей на психотерапевта.

В одному з тих снів я повертаюся туди, де відбулася поховальна церемонія. Три труни стоять на потрійних дрогах, але церква порожня, у ній тільки я. Уві сні я знову на милицях, стою біля початку центрального проходу, спиною до дверей. Я не хочу туди йти, але милиці самі мене тягнуть, рухаються з власної волі. Я торкаюся середньої труни. Від мого доторку її віко пружно відскакує, і всередині на білому атласі лежить не Арні, а Роланд Д. Лебей, зотлілий труп у військовій формі. У ніздрі мені вдаряє важкий сморід розкладу, і мрець розплющує очі; його гнилі руки, чорні й ослизлі від якоїсь грибкової живності, підіймаються й хапають мене за сорочку, а я не встигаю відсахнутися, і мертвяк підтягується, і його люті очиська на смердючому лиці опиняються всього за кілька дюймів від мого обличчя. І він харчить, знову і знову: «Ніде від цього запаху не дінешся, ге? Найприємніший запах у світі… крім поцьки… крім поцьки… крім поцьки…» Я намагаюся закричати, але з горла не виривається ні звуку, бо руки Лебея зімкнулися на ньому і тиснуть, стискаються згубним кільцем.

В іншому сні — цей чомусь іще гірший — я щойно закінчив урок чи нагляд за учнями в залі для самостійних занять Нортонської середньої школи, де вчителюю. Я складаю підручники в портфель, ховаю свої папери й виходжу з класу, ідучи на наступний урок. А в коридорі, в обрамленні двох рядів шафок індустріально-сірого кольору, стоїть Крістіна — новісінька й блискуча, на чотирьох нових білобоких шинах; хромова крилата Перемога на капоті хилиться в мій бік. Крістіна порожня, але її двигун заводиться і глухне… заводиться і глухне… заводиться і глухне. Іноді в цих снах з радіоприймача долинає голос Річі Валенса, давно загиблого в авіакатастрофі, з Бадді Голлі й Дж. П. Річардсоном, Біґ Боппером. Річі горлає «Ла Бамбу» під латинський біт, і коли Крістіна зненацька кидається на мене, припалюючи гумою коридорну підлогу й розпорюючи шафки обабіч ручками дверцят, мені стає видно, що в неї понтовий номерний знак — вишкірений білий череп на мертво-чорному полі. А над черепом витиснені слова: «РОК-Н-РОЛ НІКОЛИ НЕ ПОМРЕ».

І тоді я прокидаюсь — іноді з криками, іноді міцно стискаючи ногу.

Але тепер цих снів поменшало. Про це я теж вичитав на одному з психологічних університетських курсів (я їх багато прослухав, може, сподіваючись збагнути незбагненне). Коли люди старішають, їм сниться менше снів. Думаю, тепер зі мною все буде гаразд. Перед минулим Різдвом, коли надсилав Лі її щорічну листівку, до звичного тексту на звороті я додав приписку — один рядок. Трохи нижче свого підпису, під дією імпульсу, нашкрябав: «Як тобі з цим живеться?» А потім заклеїв конверт і вкинув у поштову скриньку, поки не встиг передумати. Листівка-відповідь прийшла за місяць. На ній було зображення нового Центру театрального мистецтва в Таосі. На звороті — моя адреса і єдиний сухий рядок. «Живеться з чим? Л.»

Так чи інакше, думаю, ми дізнаємося про те, що нам потрібно знати.

Приблизно о тій самій порі (здається, коли надходить час Різдва, мої думки наче самі повертають у той бік) я написав Ріку Мерсеру короткого листа, бо це питання не давало мені спокою, постійно гризло зсередини. Я написав і запитав у нього, що стало з кубом брухту, який колись був Крістіною.

Відповіді я не отримав.

Але час навчає мене жити також і з цим. Я вже менше про це думаю — справді менше.

І ось він я, підійшов до остаточного краю цих подій. Старі спогади й старі жахіття сплелися воєдино на сторінках в охайному стосі паперу. Скоро я покладу його в теку, теку сховаю в шафку для документів, замкну шухляду, і на тому все скінчиться.

Але я вам сказав, що є ще дещо, адже так? Ще одна причина описати все, що сталося, на папері.