Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Гаразд, — сказав я. — Це довга історія. Може, відправиш маму й Еллі десь посидіти? Або хай краще підуть у кіно.

— Аж так надовго?

— Так. Надовго.

Батько занепокоєно глянув на мене.

— Добре, — сказав він.

Невдовзі по тому я розповів свою історію вдруге. А тепер от — і втретє; а трійцю, як-то кажуть, Бог любить.

Спочивай у мирі, Арні.

Люблю тебе, чувак.

Епілог

Якби це була вигадана історія, я б завершив її розповіддю про те, як кульгавий лицар з гаража Дарнелла завоював свою прекрасну даму… володарку рожевого нейлонового шарфика й пихатих нордичних вилиць. Однак цього так і не сталося. Лі Кебот тепер — Лі Акерман; вона живе в Таосі, штат Нью-Мексико, одружена з працівником служби підтримки споживачів Ай-Бі-Ем. На дозвіллі вона продає товари «Емвей». У неї дві донечки, однояйцеві близнючки, тож, підозрюю, того дозвілля не так уже й багато. Я до певної міри намагаюся підтримувати з нею зв’язок, бо мої ніжні почуття до дами так ніколи й не згасли. На Різдво ми обмінюємося листівками, також я надсилаю їй листівку на день народження, бо вона ніколи не забуває про мій. Усяке таке. Бувають моменти, коли здається, що минуло набагато більше, ніж чотири роки.

Що між нами сталося? Насправді я не знаю. Ми зустрічалися два роки, кохалися (дуже задовільно), разом училися в університеті (Дрю) і були друзями одне одному. Її батько перестав сатаніти через нашу божевільну історію після того, як з ним поговорив мій батько, хоча після того завжди поглядав на мене скоса, як на підозрілого типа. Гадаю, їм обом: як йому, так і місіс Кебот, — полегшало, коли ми з Лі розійшлися своїми дорогами.

Той момент, коли ми почали віддалятися, я відчув, і було боляче — дуже боляче. Я прагнув її так, як ви продовжуєте прагнути речовин, від яких у вас немає фізичної залежності… цукерок, тютюну, «кока-коли». Моє почуття до неї палахкотіло, як смолоскип, але боюся, що носив я цей смолоскип невміло й занадто квапливо та незграбно впустив на землю.

Може, я й знаю, що сталося. Події в гаражі Дарнелла тієї ночі були нашою таємницею, а парочкам, ясна річ, потрібні таємниці… але то була нехороша таємниця. То було щось холодне й неприродне, щось із присмаком божевілля, ба навіть гірше, ніж божевілля, — з присмаком могили. У деякі ночі, коли ми після кохання лежали в ліжку, голі, тулячись животом до живота, між нами поставав той жах: обличчя Роланда Д. Лебея. Я цілував її губи, чи груди, чи животик, теплий від пристрасті, що підіймалася догори, і зненацька чув його голос: «То чи не найприємніший запах у світі… крім бабської поцьки хіба». І я заклякав, а вся моя пристрасть оберталася на попіл.

Бачить Бог, бували такі моменти, коли це відбивалося й на її обличчі. Парочки не завжди живуть довго й щасливо, навіть якщо вони все роблять начебто правильно й у міру своїх можливостей. Щоб засвоїти це, мені теж знадобилося чотири роки.

Тож ми віддалилися. Таємниці потрібно два обличчя, щоб резонувати; таємниці потрібно бачити себе в іншій парі очей. І хоч я по-справжньому її кохав, та всі поцілунки, усі ніжності, усі прогулянки за руку крізь вихор жовтневого листя… усе це ніяк не могло дорівнятися до того величного й простого жесту — пов’язування шарфика довкола моєї руки.

Лі покинула коледж, щоб вийти заміж. Прощавай, Дрю, здрастуй, Таосе. Я навіть без вагань поїхав на її весілля. Хороший хлопець. Водить «хонду-сівік». Там жодних проблем.

Переживати через те, що не потраплю у футбольну команду, не довелося. У Дрю немає футбольної команди. Натомість я щосеместру брав собі додатковий навчальний курс і два роки відвідував літню школу — а якби все склалося інакше, у футбольній формі пітнів би під серпневим сонцем, тренуючись із манекенами. У результаті я закінчив коледж раніше — на три семестри, якщо бути точним.

Якби ви зустріли мене на вулиці, то накульгування не помітили б. Та якби прогулялися зі мною чотири-п’ять миль (я намагаюся щодня проходити щонайменше три — звичка, що лишилася від фізіотерапії), то побачили б, що мене починає трохи хилити праворуч.

Ліва нога болить у дощові дні. Та в ночі, коли падає сніг.

І часом, коли мені сняться жахіття (тепер уже не надто часто), я прокидаюся весь у поту, тримаючись за ту ногу, де над коліном залишився твердий вузол. Але всі мої переживання щодо інвалідного візка, ортопедичних апаратів і протезів на п’яти, на щастя, не виправдалися. Та й узагалі, я ніколи аж так не любив той американський футбол.