Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Деннісе, я не можу просто…

— Ви повинні. Ви мого старого переконати зумієте, а потім удвох переконайте містера й місіс Кебот. І, Майкле, самі не наближайтеся до Крістіни.

— Вони виїжджатимуть одразу зі школи, — сказав Майкл. — Арні залишить її на стоянці, каже, що там з нею все буде гаразд.

Я знову почув у його голосі ті нотки — знання про брехню. Після того, що сталося минулої осені, залишити Крістіну на громадській автостоянці для Арні було так само немислимо, як прийти на урок алгебри голим.

— Угу, — сказав я. — Але якщо ви ненароком визирнете з вікна й побачите її на доріжці перед будинком, тримайтеся подалі. Ви розумієте?

— Так, але…

— Спершу подзвоніть моєму батькові. Пообіцяйте.

— Гаразд, обіцяю… Але, Деннісе…

— Дякую, Майкле.

Я повісив трубку. Руки й ноги заніміли від холоду, проте лоб став слизьким від поту. Кінцем милиці я штовхнув двері телефонної будки й пошкандибав до Петунії.

— Що він спитав? — нетерпеливилася Лі. — Він пообіцяв?

— Так, — відповів я. — Він пообіцяв, а мій тато подбає, щоб вони зібралися разом. У цьому я впевнений. Якщо Крістіна сьогодні ввечері на когось і полюватиме, то тільки на нас.

— Гаразд, — мовила Лі. — Добре.

Я завів Петунію, і ми погуркотіли вперед. Декорації я встановив — наскільки вистачило вміння — тож тепер насправді більше нічого не лишалося, тільки чекати, що буде далі.

Під рівномірним легеньким сніжком, що сіявся з неба, ми рушили через місто до гаража Дарнелла, і вже по першій годині я заїхав на паркувальний майданчик. Довга споруда, що розрослася прибудовами з профнастильними стінами, стояла абсолютно порожня. Височезні колеса Петунії, які доходили людині до живота, розрізали глибокий нечищений сніг, і ми стали перед головним в’їздом. Таблички, пригвинчені до воріт, були тими самими, що й того давно минулого серпневого вечора, коли Арні вперше привіз сюди Крістіну — «ЗАОЩАДЖУЙТЕ! ВАШЕ НОУ-ХАУ, НАШІ ІНСТРУМЕНТИ!», «Місце в гаражі потижнево, помісячно чи річно» і «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ». Проте єдина табличка, яка тепер мала бодай якесь значення, була новою й тулилася в темному вікні контори. «ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ». В одному кутку засніженого майданчика перед гаражем стояв старий пом’ятий «мустанг», один із тих неповоротких громил з 1960-х. Тепер він мовчав, нахнюпившись, під сніговим саваном.

— Страшно тут, — тихим голосом сказала Лі.

— А то. Ще й як. — Я віддав їй дублікати ключів, які вранці зробив у «Вестерн Авто». — Один з них підійде.

Лі взяла ключі, вилізла з ваговоза й пішла до воріт. Поки вона вовтузилася з замком, я поглядав в обидва дзеркала заднього огляду, але нічиєї небажаної уваги ми поки що не привертали. Гадаю, коли бачиш такий великий помітний транспортний засіб, то вмикається якийсь психологічний механізм — тобі стає важче підозрювати якусь підпільну чи незаконну діяльність.

Раптом Лі з силою смикнула ворота, підвелася, потягла ще раз, а потім повернулася до вантажівки.

— Ключ прокрутився, але я не можу їх підняти, — повідомила вона. — По-моєму, вони до землі примерзли.