Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Переді мною тепер стояв Лебей — а він був не з тих, хто спокійно приймає поразку. Навіть так: він поразок узагалі не приймав.

— Борися з ним, Арні, — попросив я. — Надто довго він усе робив по-своєму. Борися з ним, убий його, нехай за…

Ударом ноги він вибив у мене праву милицю. Я щосили намагався втриматися на ногах, похитнувся, майже вийшло… але він вибив і ліву. Я впав на холодний злежаний сніг. Він зробив ще крок уперед і навис наді мною. Вираз обличчя в нього був жорстким і чужим.

— Ти сам напросився, і ти дістанеш, — відчужено промовив він.

— Ага, аякже, — важко видихнув я. — Арні, ти пам’ятаєш мурашині ферми? Десь ти там ще є? У цього брудного кретина ніколи в житті не було ферми. У нього ніколи в житті не було друга.

І зненацька спокійна жорсткість похитнулась. Його лице… його лице скаламутилося. Не знаю, як інакше це можна описати. Щойно там був Лебей — нетямився від люті через те, що треба вгамовувати внутрішній заколот. А потім з’явився Арні, виснажений, змучений, присоромлений, та понад усе — у відчаї та нещасний. Потім знову Лебей, він розмахнувся ногою, щоб ударити мене, поки я лежав на снігу, тягнувся до милиць і почувався безпорадним, ні до чого не придатним і тупим. Потім знову був Арні, мій друг Арні, відгортав волосся з лоба тим знайомим неуважним порухом руки; то був Арні, який казав:

— Ох, Деннісе… Деннісе… мені шкода… мені дуже шкода.

— Шкодувати запізно, друже, — відповів я.

Я вхопився за одну милицю, потім за другу. Мало-помалу я підтягувався, хоча двічі послизнувся, поки зміг знову зіп’ястися на милиці. Руки вже були як перекладини меблів. Арні навіть не ворухнувся, щоб мені допомогти; він стояв, спираючись спиною на фургон, і дивився широкими шокованими очима.

— Деннісе, я нічого не можу зробити, — прошепотів він. — Мені часом здається, що мене вже нема. Допоможи мені, Деннісе. Допоможи.

— Лебей там? — спитав я.

— Він завжди тут, — простогнав Арні. — О Боже, завжди! Крім як…

— У машині?

— Коли Крістіна… коли вона їде, він із нею. Тільки тоді він… він…

Арні замовк. Голова похилилася на бік. Підборіддя перекотилося по грудях, мов на шарнірі без кісток. Волосся теліпалося над снігом. Стікаючи з рота, слина заляпувала чоботи. А потім він загупав кулаком у рукавичці по фургону за спиною і тоненьким голосом закричав:

— Іди геть! Іди геть! Іди геееееть!

Далі секунд зо п’ять не відбувалося нічого — хіба що тіло здригалося, наче в його одязі клубочилися в кошику змії; нічого, крім повільного, жахливого перекочування підборіддя на грудях.

Я подумав, що, може, він виграє, що поборе брудного старого сучару. Та коли він знову підвів погляд, Арні вже не було. Був Лебей.

— Усе буде так, як він сказав, — промовив до мене Лебей. — Перестань, синку, стрепехатися. Мо’, тоді й не переїду тебе.

— Приїжджай сьогодні до Дарнелла, — мій голос звучав шорстко, горло було сухим, як пісок. — Пограємо. Я привезу Лі. Ти привезеш Крістіну.