Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Знову той проблиск здригання. Цього разу він відвернувся впівоберта, посмішка згасла, очі шукали Крістіну — так відчайдушно виглядають кохану, загублену в натовпі терміналу або автостанції, чи нарик так видивляється свого дилера.

— Так сильно вона тобі потрібна? — спитав я. — Чувак, та ти вже з нею як на сраній голці сидиш.

— Не розумію, про що ти говориш, — грубим хрипким голосом відрубав він. — Ти відбив у мене дівчину. Цього вже ніколи не зміниш. Ти провернув це в мене за спиною… ти зрадив… ти просто гівняр, як і всі вони. — Він дивився на мене впритул, широко розплющеними очима, які палали від болю й гніву. — Я думав, можу тобі довіряти, а ти, як виявилося, гірший за Реппертона, гірший за будь-кого з них! — Він зробив крок до мене й, нетямлячись від люті через свою втрату, закричав: — Ти вкрав її в мене, ти, гівняр!

Я хитнувся вперед, роблячи крок із милицями; одна з них трохи ковзнула по твердому снігу під ногами. Ми наближалися один до одного, мов двоє стрільців, яким не хочеться дуелі.

— Не можна вкрасти те, від чого відмовилися, — сказав я.

— Про що ти говориш?

— Я говорю про той вечір, коли вона задихалася у твоїй машині. Про вечір, коли Крістіна хотіла її вбити. Ти сказав їй, що вона тобі не потрібна. Сказав, щоб вона йшла нахуй.

— Я такого не казав! Це брехня! Довбана брехня!

— З ким я зараз розмовляю? — спитав я.

— Не має значення! — Сірі очі за скельцями окулярів стали велетенськими. — Не має значення, з ким ти, блядь, розмовляєш! Це просто брудна брехня! Та й від тієї суки смердючої я іншого не очікував!

Ще один крок назустріч. На його блідому обличчі розквітали палахкотливі червоні плями.

— Арні, коли ти пишеш своє ім’я, воно вже більше не схоже на твій підпис.

— Заткнися, Деннісе.

— Твій батько каже, що в їхньому домі ніби незнайомець оселився.

— Я тебе попереджаю.

— А що мені з того? — рубонув я. — Я знаю, що станеться далі. І Лі теж це знає. Те саме, що з Бадді Реппертоном, Віллом Дарнеллом та всіма іншими. Бо ти вже не Арні. Лебей, ти там? Покажися, дай я на тебе подивлюсь. Я вже бачив тебе раніше. Бачив у новорічну ніч. Я бачив тебе вчора біля «курника». Я знаю, що ти там; може, перестанеш вийобуватися й вийдеш?!

І він вийшов… але цього разу показався в обличчі Арні, і це було страшніше, ніж усі черепи, скелети й жахіття, які тільки поставали в уяві авторів коміксів. Обличчя Арні змінилося. Вишкір розплився на його губах, розквітнув чорною трояндою. І я побачив його таким, яким він, напевно, був, коли світ ще не постарів і машина була всім, що потрібно молодому чоловіку; усе решта з’являлося само собою. Я побачив старшого брата Джорджа Лебея.

Мені врізалося в пам’ять лише одне, але це одне я пам’ятаю дуже добре. Його лють. Він завжди був злий.

Він підійшов до мене, скорочуючи відстань між тим місцем, де стояв, і тим, де спирався на милиці я. Очі в нього вкрилися плівкою і стали непроникними. А вищир впечатався в обличчя тавром від розпеченої залізяки.

Я ще встиг пригадати шрам на лікті в Джорджа Лебея, що збігав від ліктя до зап’ястя. «Він штовхнув мене, а потім повернувся й напіддав». Я чув, як чотирнадцятилітній Лебей кричить: «Щоб ти мені більше під ноги не ліз, мала шмарката гидота, не лізь під ноги, ти мене чув?»