Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Я сам виберу час і місце, — і Лебей осміхнувся ротом Арні, скалячи зуби Арні, молоді й міцні — ще багато років відділяло цей рот від принизливих зубних протезів. — Ти не знатимеш, де й коли. Але дізнаєшся… коли настане час.

— Подумай ще раз, — майже недбалим тоном сказав я. — Приїжджай сьогодні до Дарнелла, чи завтра ми з Лі почнемо всім розказувати.

Він засміявся, гидко, презирливо.

— І куди це вас приведе? До дурки в Рід-Сіті?

— Ну, спочатку нас не сприйматимуть серйозно. Тут я з тобою згоден. Але всі ці балачки про те, що краще не говорити про демонів і привидів, бо тебе одразу замкнуть у психушку… ні-ні, Лебей. Може, так було у твої часи, до літаючих тарілок, «Екзорциста» і того будинку в Амітівілі[171]. А тепер охрініти скільки народу вірить у такі штуки.

Посміхатися він не перестав, але очі звузилися підозріливо. І в них з’явилося ще дещо. Мені здалося, що це «дещо» — перший проблиск страху.

— А ще ти поки що не усвідомлюєш, скільки людей насправді вже відчули недобре.

Його посмішка пригасла. Звичайно, він вже це збагнув, і його це непокоїло. Але, мабуть, убивство переростає в лихоманку; мабуть, через певний час ти просто вже не можеш зупинитися й оцінити власні збитки.

— Ті жалюгідні рештки брудного життя, які в тебе ще лишилися, усі зав’язані на тій машині, — сказав я. — Ти це знав і від самого початку планував використати Арні… от тільки «планував» — не те слово, бо насправді ти ніколи нічого не планував, так? Просто слухався того, що підказувала інтуїція.

Він загарчав і розвернувся, щоб іти геть.

— Добре подумай! — гукнув я йому навздогін. — Батько Арні підозрює щось нечисте. І мій тато теж. Думаю, десь знайдеться поліцейський, який охоче вислухає все, що завгодно, коли це стосуватиметься обставин загибелі їхнього друга Джанкінса. І всі сліди ведуть до Крістіни, Крістіни, Крістіни. Рано чи пізно хтось пустить її під прес на задньому дворі гаража Дарнелла, просто із загальних міркувань.

Він знову обернувся й вирячився на мене очима, у яких палахкотіла суміш ненависті та страху.

— Ми будемо розказувати, і багато хто з нас сміятиметься, тут я не сумніваюся. Але в мене є два шматки гіпсу з підписом Арні на кожному. Один з підписів — не його. Він твій. Я покажу їх копам і діставатиму їх доти, доки вони не звернуться до графолога, щоб підтвердив. Люди вже придивляються до Арні. Люди придивляються і до Крістіни. Уловлюєш картину?

— Синку, та насрати мені на все, що ти кажеш.

Але його очі говорили інше. Так, я потроху пробивався до нього.

— Так і буде, — тиснув далі я. — Люди лише на поверхні раціональні. Та все одно кидають пучку солі через ліве плече, коли перевернуть сільничку; не ходять попід драбинами; вірять у загробне життя. І рано чи пізно — ставлю на «рано», бо ми з Лі ротів не закриватимемо, — хтось-таки зробить із тієї твоєї машини бляшанку для сардин. І готовий поставити на те, що разом з нею підеш у небуття й ти.

— Та ти навіть і не мрій! — глумливо посміхнувся він.

— Сьогодні ми будемо в Дарнелла. Якщо ти такий крутий, зможеш спекатися нас обох. Кінець все одно не настане, але хоч зітхнеш трохи легше… рівно настільки, щоб устигнути забратися з міста. Але я думаю, ти, приятелю, зовсім не крутий. Усе це затягнулося. Ми від тебе позбудемося.

Я подибав до свого «дастера» й сів на сидіння водія. Милицями користувався незграбніше, ніж міг, намагався прибрати інваліднішого вигляду, ніж було насправді. Я розхитав його, згадавши про підписи; час було забиратися геть, поки не переграв. Але був ще один момент. І цей момент гарантовано мав довести Лебея до шалу.

Я втягнув ліву ногу руками, грюкнув дверцятами й вихилився у вікно.