Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Повисла коротка мовчанка, та потім Реджина відповіла:

— Ну, ти знаєш, як у нас тут усе складається.

— Проблеми, — сказав я. — Так.

— Усі ті проблеми, яких у нас не було в попередні роки. Мабуть, вони громадилися в кутку, купа все росла й чекала нас.

Я трохи прокашлявся й нічого не відповів.

— Ти хочеш поговорити з Арні?

— Якщо він удома.

Після ще однієї короткої паузи Реджина відповіла:

— Пам’ятаю, що колись ви з ним проводжали старий рік і зустрічали новий. Деннісе, ти тому зараз дзвониш? — говорила вона дуже несміливо, і це геть не схоже було на колишню пробивну й самовпевнену Реджину.

— Ну, так, — мовив я. — Це по-дитячому, я знаю, але…

— Ні! — гостро й різко вигукнула вона. — Ні, зовсім ні! Зараз якраз той час, коли ти потрібен Арні найбільше. Йому потрібен друг. Він… він зараз нагорі, спить. Він забагато спить. І він… він не… він досі не…

— Не що, Реджино?

— Він не подав заяви на вступ до університету! — випалила вона, та одразу ж притишила голос, неначе Арні міг підслухати. — Жодної! Мені розповів це по телефону містер Вікерз, шкільний консультант. У нього середній бал зі вступних іспитів — 700, його могли прийняти майже в будь-який коледж у цій країні… принаймні до всіх цих… цих неприємностей… — Реджинин голос затремтів на межі сліз, але вона все ж опанувала себе. — Деннісе, поговори з ним. Якби ти міг провести з ним сьогоднішній вечір… випити кілька пляшок пива й просто… просто поговорити з ним…

Мати Арні замовкла, проте я відчував, що вона чогось недоговорює. Хоче сказати, але не говорить.

— Реджино, — мовив я. Колишня Реджина, владна і непоступлива, з її схильністю керувати життям чоловіка й сина, аби вони вписувалися в її власний графік, мені не подобалася. Але ця плаксива й розгублена жіночка подобалася ще менше. — Перестаньте. Заспокойтеся, будь ласка.

— Я боюся з ним говорити, — зрештою промовила вона. — І Майкл боїться з ним говорити. Він… він неначе вибухає, коли йому в чомусь суперечиш. Спочатку лише на тему його машини; тепер от і з коледжем теж. Поговори з ним, Деннісе, прошу тебе. — Знову настала коротка пауза, після якої Реджина майже недбалим тоном висловила свій найбільший страх: — Мені здається, ми його втрачаємо.

— Ні, Реджино, стривайте…

— Я його покличу, — увірвала мене вона, і трубка цокнула об столик. Чекання, здавалося, затягнеться надовго. Я притиснув слухавку щелепою до плеча й нетерпляче барабанив кісточками пальців по гіпсу, який досі вкривав моє ліве стегно. Мені довелося змагатися з боягузливим прагненням просто повісити трубку й облишити все це діло.

Та зрештою слухавку взяли.

— Алло? — мовив насторожений голос, і мою свідомість прошила пекуча впевненість: це не Арні.