Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— А послухаймо музичку, — запропонував голос на сидінні поряд.

Арні увімкнув радіо. Діон співав «Донну-примадонну».

— Ти ту піцу їстимеш чи як? — тепер голос чомусь звучав трохи інакше.

— Звісно, — кивнув Арні. — Хочете шматок?

Зловісний посміх: «Ніколи не відмовляюся від шматка будь-чого».

Однією рукою Арні відкрив коробку з піцою і витяг звідти шмат.

— Ось, бу…

Його очі розширилися. Шматок піци затремтів, довгі нитки сиру, що тяглися з нього, загойдалися, ніби павутиння, подерте вітром.

Поряд сидів уже не Лебей.

То був він сам.

Арні Каннінґем у віці приблизно п’ятдесяти років, не такий старий, яким був Лебей, коли вони з Деннісом уперше зустріли його того серпневого дня, не такий старий, але вже майже, друзі й сусіди, уже майже. Його старша версія була зодягнена в пожовклу футболку й брудні сині джинси в маслянистих плямах. Окуляри були в роговій оправі, одна дужка перевита стрічкою. У коротко стриженому волоссі виднілися залисини. Сірі очі були каламутними й налитими кров’ю. Навколо рота залягли зморшки кислої самотності. Тому що воно — ця потвора, ця з’ява чи як його назвати — було самотнє. Арні це відчував.

Самотнє, воно мало тільки Крістіну.

Ці версії його та Роланда Д. Лебея могли бути сином і батьком: такою величезною була подібність.

— Ти кермуватимеш? Чи тільки на мене вирячатимешся? — спитала потвора й на очах у причмеленого Арні почала старіти. Волосся кольору заліза побіліло, футболка збрижилася і стоншилася, тіло під нею скорчилося від старості. Обличчям побігли зморшки й провалилися, наче під дією кислоти. Очі запали в очницях, рогівки пожовкли. Тепер виділявся лише ніс, і то було обличчя якогось старезного пожирача здохлятини, але однаково то було його обличчя, о так, однаково його.

— Зелене щось побачив? — прохрипів той сімдесяти… ні, вісімдесятилітній дідуган Арні Каннінґем, а його тіло все зіщулювалося й корчилося на червоному Крістіниному сидінні. — Зелене щось побачив? Зелене щось побачив? Зелене щось… — Голос надтріснув, і завищав, і зайшовся виттям пронизливого старечого дисканту; шкіра порепалася чиряками, поверхневими пухлинами, а за скельцями окулярів молочно-білі катаракти вкрили обидва ока, неначе на них натягли завіси. Воно гнило перед самісінькими його очима, і смерділо від нього так, як і раніше в Крістіні, той сморід, про який казала Лі, тільки тепер було значно гірше — то був насичений газовий нудотливий дух швидкісного гниття й розкладу, дух його власної смерті, і Арні завив (якраз коли Літл Річард по радіо почав співати «Тутті-Фрутті»), і волосся потвори випадало жмутами невагомої білої вати, а ключиці стирчали під блискучою натягнутою шкірою над провислим круглим комірцем футболки, вони стирчали, ніби гротескні білі олівці. Його губи зсихалися понад самотніми позосталими зубами, що надгробками врізнобіч випиналися в роті, і воно було ним, воно було мертве, та все-таки живе — як Крістіна, воно було живе.

— Зелене щось побачив? — белькотіло воно. — Зелене щось побачив?

Арні розкрив рота й закричав.

39 / І знову Джанкінс

Крила стукалися об огорожу,

Хлопці побачили щось нехороше,