Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

З розкладного стільчика здійнявся Роланд Д. Лебей — немов ніс скелетоподібного корабля-привида з Аїду. Він шкірився, і Арні вперше помітив товариство Лебея: навколо нього розсілися Бадді Реппертон, Річі Трелоні, Канючі Велч. Річі Трелоні був чорний і обвуглений, майже без волосся, бо воно згоріло. Кров, що цебеніла підборіддям Бадді Реппертона перед смертю, закаляла йому сорочку, скидаючись на бридотне блювотиння. Але найгіршим був Канючі Велч; Канючі Велч був роздертий, немов мішок з білизною. Вони посміхалися. Усі вони посміхалися.

«Я, — прохарчав Роланд Д. Лебей. У вищирі-посмішці зі смердючого провалля рота висолопився назовні слизький від цвинтарної цвілі язик. — Я віддаю, у нього й квитанція є, як доказ. Вона вся його. Ця сука — виновий туз… і вона вся його».

До свідомості Арні дійшло, що він стогне в телефонній будці, притискаючи слухавку до грудей. З надлюдським зусиллям він вирвався із заціпеніння — того видива, хоч би чим воно насправді було — і опанував себе.

Цього разу, коли він простягнув руку до дріб’язку на поличці, половину скинув на підлогу. Вкинув десять центів у проріз і гарячково перекидав сторінки телефонного довідника, поки не знайшов номер лікарні. Денніс. Денніс на місці, він завжди його підтримував. Денніс від нього не відвернеться. Денніс допоможе.

Відгукнулася дівчина на коммутаторі, й Арні сказав:

— Палату двісті сорок, будь ласка.

Їх з’єднали. Телефон задзвонив. Він дзвонив… і дзвонив… і дзвонив. Коли вже він ладен був повісити трубку, різкий жіночий голос промовив:

— Другий поверх, крило С, з ким ви хочете зв’язатися?

— Ґілдер, — сказав Арні. — Денніс Ґілдер.

— Містер Ґілдер зараз на фізіотерапії, — відповів жіночий голос. — Ви зможете з ним поговорити о восьмій.

Арні думав сказати їй, що це важливо — дуже важливо — але раптом його охопило нездоланне бажання забратися з телефонної будки. Клаустрофобія рукою велетня штовхала його в груди. Він чув запах власного поту. Кислий, їдкий.

— Сер?

— Так, добре, я передзвоню, — сказав Арні, розірвав зв’язок і ледь не кулею вилетів з будки, залишивши монетний дріб’язок, розсипаний на полиці й на підлозі. Декілька людей зацікавлено озирнулися, щоб глянути на нього, та потім знову стали їсти.

— Піца готова, — сказав чоловік за прилавком.

Арні підвів погляд на годинник, що висів на стіні, і побачив, що в будці провів майже двадцять хвилин. Його обличчя рясно вкривав піт. Під пахвами наче джунглі були. Ноги тремтіли — здавалося, м’язи стегон от-от не витримають і кинуть його на підлогу.

Він розплатився за піцу, ледве не впустивши гаманця, коли вкладав досередини три долари решти.

— З вами все в порядку? — спитав продавець. — Ви блідий, як стіна.

— Усе нормально, — відказав Арні. На нього накочувала нудота. Він ухопив піцу в білій коробці зі словом «ДЖИНО», яке прикрашало верх по діагоналі, і вискочив у холодну різку ясність вечора. Рештки хмар розвіялися, і зорі на небі зблискували, мов діамантові крихти. Він трохи постояв на хіднику, перевів погляд із зірок на Крістіну, що стояла, припаркована на іншому боці вулиці, і самовіддано чекала.

«Вона ніколи не сперечається і не жаліється, — подумав Арні. — Ніколи не вимагає. У неї можна сісти будь-якої миті й відпочити на її плюшевій оббивці, відпочити в її теплі. Вона ніколи не відмовить. Вона… вона…»

Вона любила його.