Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Малий, — ударом нігтя Джанкінс викинув недопалок цигарки, — цей момент якраз і найгірший. Цей момент дуже нехороший, він буквально смердить.

— Я б хотів, щоб ви забралися звідси чи заарештували мене, чи ще щось. Бо мені треба відмітитися й починати роботу.

— Поки що, — сказав Джанкінс, — це все, що в мене є. Першого разу, коли було вбито Велча, ти нібито був удома, в ліжку.

— Дуже слабо, я розумію. Повірте, якби я знав, що на мене звалиться вся ця купа лайна, то найняв би хворого друга, щоб коло мене посидів.

— О ні, це якраз непогано, — заперечив Джанкінс. — Твої батьки не мали причин сумніватися у твоїй розповіді. Я це бачив, коли з ними розмовляв. Алібі — справжні алібі — зазвичай мають у собі більше дірок, ніж костюм від Армії спасіння. Нервуватись я починаю тоді, коли вони більше схожі на обладунок.

— Святий стрибучий Ісусе! — мало не заверещав Арні. — То було шахове збіговисько, вашу матір! Я вже чотири роки в клубі шахістів!

— Від сьогодні вже ні, — зазначив Джанкінс, і Арні знову похолов. Джанкінс кивнув. — Ага, я розмовляв з куратором клубу, Гербертом Слоусоном. Він каже, що перші три роки ти не пропускав жодних зборів, кілька разів навіть приходив з легким грипом. Ти був його зірковим гравцем. А цього року тебе як підмінили…

— Мені треба було ремонтувати машину… і дівчина з’явилася…

— Він сказав, що перші три турніри ти пропустив, і дуже здивувався, побачивши твоє ім’я в документах до з’їзду Північних штатів. За його словами, ти давно втратив до клубу весь інтерес.

— Я вам пояснював…

— Так. Зайнятий був. Машини й дівчата, те, що робить зайнятими більшість хлопців. Але цікавість до шахів у тебе раптом розгорілася знову — рівно настільки, щоб з’їздити у Філлі. А після цього ти покинув клуб. Мені це здається дуже дивним.

— Не бачу нічого дивного, — але голос Арні звучав віддалено, він майже губився в ревінні прибою, що бушував у вухах.

— Брехня. Усе виглядає так, наче ти знав, що наближається, і убезпечив себе стопроцентним алібі.

Ревіння в голові набуло виразного звучання хвиль, що рівномірно розбиваються об берег, і кожен наплив супроводжувався тупим ударом болю. У нього починався головний біль — чому це чудовисько з чіпкими карими очима ніяк не піде геть? Усе це неправда, усе до останнього слова. Нічого він не сплановував, ні алібі, ні ще чогось. Він був так само здивований, як і всі, коли прочитав у газеті про все, що сталося. Звичайно, був. Нічого дивного не відбувалося, хіба що в цього психа в голові параноя росла, і

(як ти пошкодив спину, Арні? і, до речі, ти бачиш щось зелене? бачиш?)

він заплющив, і на мить світ наче зірвався з орбіти, і він побачив те зелене вишкірене вигниле обличчя, що пливло перед ним і казало: «Заводь її. Розпалюй пічку, і помоторуємо. А поки будем кататись, дістанемо гівнярів, які нищили нашу машинку. Закатаєм в асфальт малих членоногих, що скажеш, малий? Улупимо по цих суках так, шоб трупоріз у міській лікарні щипцями витягував з їхніх тулубів шматки фарби. Як тобі? Найди по радіо якийсь дувоп[134] і покатаймося. Ну ж…»

Арні потягнувся руками назад, за спину, торкнувся Крістіни — її твердої прохолодної поверхні, що повертала впевненість, — і все знову стало на свої місця. Він розплющив очі.

— Насправді є ще один момент, — озвався Джанкінс, — і він дуже суб’єктивний. У звіті про таке не напишеш. Арні, ти змінився з минулого разу. Жорсткішим став чи що. Таке враження, що на двадцять років постарів.

Арні розсміявся й з полегкістю почув, що звук цього сміху вийшов цілком природним.

— Містере Джанкінс, у вас вилетіла клепка.