Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

І хтось сказав: «Гальмуй, я бачу дивне,

Схожі на плями дороги лінії»[131].

Чарлі Раян

У гараж Дарнелла Арні завернув приблизно через годину. Його пасажир — якщо він справді був — давно щез. А разом з ним випарував й запах; поза сумнівом, то була просто ілюзія. Коли досить довго тусиш із гівнярами, міркував собі Арні, то все просмерджується гівном. А вони від цього, звичайно, тільки щасливими робляться.

Вілл сидів за письмовим столом у своєму «акваріумі», поглинав великий сендвіч із цілої булки з м’ясом. Він здійняв масну руку, але привітатися не вийшов. Арні посигналив і припаркувався.

То все був якийсь сон. Отак просто. Якесь маячне сновидіння. Зателефонувати додому, зателефонувати Лі, спробувати додзвонитися до Денніса й нарватися на медсестру, яка сказала, що він у фізіотерапії — це ніби дістати відмову тричі перед тим, як заспіває півень абощо. Він трохи запанікував. Та будь-хто на його місці запанікував би, після того урагану лайна, який захопив його у свій вир у серпні. Усе залежало від того, як подивитися, хіба не так? Усе життя його вважали однією людиною, а тепер він почав помалу вилазити зі своєї мушлі, перетворюватись на нормальну пересічну людину з нормальними пересічними турботами. Зовсім не дивно, що люди цього не схвалюють, бо коли хтось змінюється

(на краще чи на гірше, у бідності і багатстві)

то, звичайно, люди це дивно сприймають. Бо це, блядь, іде врозріз із їхнім, нахер, баченням.

Лі розмовляла з ним так, наче вважала його психічно хворим, а то була херня собача найчистіших і найбезтурботніших відтінків. Так, авжеж, у нього зараз були непрості часи, напружені, але напруга — то природна частина життя. А якщо міс Чистюля Лі Кебот іншої думки, то в неї попереду грандіозний трах від найзапеклішого ґвалтівника-чемпіона всіх часів — Життя. Скінчить вона тим, що питиме «Дексі», аби хоч трохи розходитися вранці, і «Нембі» чи «Льюд»[132], щоб вирубатися вночі.

Ох, але ж як він її хотів — навіть зараз від думки про неї його тілом, неначе холодний вітер, мчала хвиля величезного, всеохопного, невимовного бажання, від якого він навіжено стискав Крістінине кермо руками. То було гаряче жадання, занадто велике й занадто стихійне, щоб можна було дати йому ім’я. То була сила сама в собі.

Але тепер він був у порядку. Відчував, що вже… останній міст перейшов чи що.

Прийшовши до тями, він побачив, що сидить посеред вузької під’їзної дороги за найдальшим краєм паркінгу Монровілльського торговельного центру — а це означало, що він згрубша на півдорозі до Каліфорнії. Вийшовши й оглянувши машину ззаду, він помітив у сніговому заметі пробиту діру, а на Крістіниному капоті танув калюжками сніг. Очевидно, він втратив керування, його понесло через увесь паркувальний майданчик (який, попри те, що сезон різдвяного шопінгу був у розпалі, виявився милосердно порожнім тут, удалині), і врізався в сніговий замет. Збіса пощастило, що нікого не збив і не розбився. Збіса пощастило.

Він трохи посидів у машині, слухаючи радіо й дивлячись крізь лобове скло на півмісяць, що плив у небі. Боббі Гелмз заспівав «Джинґл-белл-рок», «музон якраз на сезон», як казали діджеї, і Арні злегка всміхнувся, бо на душі покращало. Не міг пригадати, що саме він побачив (чи думав, що побачив), та й не хотілося йому цього. Хай там що воно було, цього більше не повториться. У цьому був цілком упевнений. Через людей йому ввижалося всяке різне. Вони б, напевно, зраділи, якби знали… але він їм такої втіхи не дасть.

Усе кругом повинно було налагодитись. Він полатає діри вдома — а почне вже сьогодні ввечері, подивиться з предками телик, як у добрі старі часи. І Лі він завоює знову. Не подобається їй машина, понавигадувала собі всякого — нехай. Може, він навіть купить собі іншу машину, а їй скаже, що обміняв Крістіну. Триматиме Крістіну тут, в орендованому боксі. Не знає — то й не вадить. Вона і Вілл. У цей найближчий вікенд намічається його остання поїздка за Вілловим дорученням. Уся ця херня занадто затяглася; таке в нього було відчуття. Хай Вілл думає, що він засцяв, як йому так хочеться. Обвинувачення в злочині — перевезенні безакцизних сигарет і алкоголю — не додасть шарму його заяві про вступ у коледж, чи не так? Обвинувачення у федеральному злочині. Ні. Це якось не дуже круто.

Він засміявся. На душі справді покращало. Арні почувався очищеним. Дорогою до гаража з’їв свою піцу, хоч вона вже й геть вихолола. Він був голодний, як вовк. Трохи здивувало те, що десь подівся один шматок (насправді це будило в ньому легкий неспокій), але Арні відмахнувся від цієї думки. Напевно, з’їв його під час одного з тих дивних періодів, з яких нічого не пам’ятав. А може, у вікно викинув. Ууу, як моторошно. Не треба більше такої херні. І він знову засміявся, тільки цього разу трохи впевненіше.

Вийшовши з машини, він пристукнув дверцята й рушив до Віллової контори, щоб дізнатись, яку роботу той приберіг для нього на цей вечір. Йому раптом згадалося, що завтра останній день навчання в школі перед різдвяними канікулами, і це додало пружності його ході.

І саме тоді бічні двері, що розташовувалися біля великих гаражних дверей, відчинилися і зайшов чоловік. Джанкінс. Знову.

Він побачив, що Арні на нього дивиться, і здійняв руку.

— Арні, привіт.

Арні позирнув на Вілла. Той за склом знизав плечима й повернувся до поїдання сендвіча.