Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Місіс Кебот, мені потрібно з нею поговорити.

— Навряд.

Він намагався придумати щось інше, якийсь інакший спосіб обійти дракона біля воріт. Сам собі він трохи нагадував комівояжера, який продає щітки «Фуллер» і всіляко намагається проникнути в дім, щоб поговорити з хазяйкою. Але язик не слухався. Хріновий би з нього вийшов продавець. Зараз знову мало пролунати те жорстке клацання, а після нього — рівна тиша.

А тоді він почув, як трубка телефону переходить з рук у руки. Місіс Кебот палко запротестувала, Лі сказала щось у відповідь, він не розібрав, що саме, бо слова долинали приглушено. А тоді голос Лі промовив:

— Арні?

— Привіт, — сказав він. — Лі, я просто хотів подзвонити й сказати, як я шкодую про те, що…

— Так, — перебила Лі, — я знаю, що ти шкодуєш, і приймаю твої вибачення, Арні. Але я не буду… я не можу більше з тобою зустрічатися. Якщо все не зміниться.

— Попроси про щось легше, — прошепотів він.

— Це все, що я… — її голос порізкішав, трохи віддалився від телефону. — Мам, будь ласка, перестань наді мною нависати! — Її мати проказала щось роздратовано, повисла пауза, а потім знову озвався тихий голос Лі. — Це все, що я можу сказати, Арні. Я знаю, що це звучить як маячня, але я досі вважаю, що тієї ночі твоя машина намагалася мене вбити. Я не знаю, як таке взагалі могло бути, але хоч як я намагаюся це все осмислити розумом, однаково бачу, що саме так усе й було. Я знаю, що так і було. Вона тебе полонила, так?

— Лі, вибач, але це, блядь, просто тупо. Це машина! По буквах назвати зможеш? М-А-Ш-И-Н-А, машина! Нема нічого…

— Так, — сказала вона, вже голосом, у якому бриніли сльози. — Вона тебе полонила, тримає, і я думаю, що ніхто не зможе тебе звільнити з цього полону, крім тебе самого.

Раптом у спині ожив і запульсував біль, розпросторюючи хвилями хворобливу радіацію, яка неначе відлунювала й посилювалася в голові.

— Хіба це не правда, Арні?

Відповідати він не став — не зміг.

— Позбудься її, — попросила Лі. — Будь ласка. Я читала про того хлопця, Реппертона, у сьогоднішній газеті, і…

— А це тут взагалі до чого? — прохрипів Арні. І вдруге: — То була аварія.

— Я не знаю, що то було. Може, і не хочу знати. Але переживаю я вже тепер не за нас з тобою. А за тебе, Арні. Я боюся за тебе. Тобі краще… ні, ти повинен її позбутися.

Арні прошепотів:

— Лі, просто скажи, що не кинеш мене. Добре?

Вона вже дуже близько підійшла до межі сліз — чи й плакала насправді.