Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Ну, ти мене налякала. Я люблю тебе, ти ж знаєш.

Вона подивилася на нього серйозним поглядом.

— Справді?

— Звичайно, люблю! Лі, ти ж знаєш, що люблю!

Вона глибоко вдихнула повітря. Попри велику втому, сказати це потрібно було, і до того ж негайно. Бо якби вона не сказала цього відразу, то до світанку все, що сталося, почало б видаватися просто смішним — а може, більш ніж смішним; до світанку сама думка про це здавалася б повною маячнею. Запах, що з’являвся і зникав, як «гнилявий сморід» у готичній оповідці жаху? Прилади на панелі, що перетворювалися на очі? А понад усе — те психозне відчуття, що машина справді намагалася її вбити?

Уже завтра навіть сам той факт, що вона ледь не задихнулася, удавившись, перестане бодай щось означати, крім ледь відчутного болю в грудях і переконання в тому, що то просто дрібниця, а не момент між життям і смертю.

От тільки все це було правдою, і Арні про це чудово знав — так, нехай і глибоко в душі — і сказати про це потрібно було зараз.

— Так, я думаю, ти мене любиш, — поволі промовила вона. Не зводячи з нього пильного погляду. — Але я з тобою більше в цій машині нікуди не поїду. І якщо ти по-справжньому мене любиш, ти її позбудешся.

Шок, що відбився на його обличчі, був таким великим і таким раптовим, наче вона вдарила його в ніс.

— Що… Лі, про що ти говориш?

А чи шок спричинив той ляпасний вираз? Чи, може, почасти річ була у винуватості?

— Ти чув, що я сказала. Я не думаю, що ти її спекаєшся… не знаю навіть, чи ти на таке взагалі тепер здатен… але якщо ти схочеш поїхати кудись зі мною, Арні, ми поїдемо автобусом. Чи попутку зловимо. Чи полетимо. Але я більше ніколи не їздитиму з тобою у твоїй машині. Це смертельна пастка.

Ось. Вона це сказала; слова зірвалися.

Шок на його обличчі почав поступатися місцем гніву — тому сліпому запеклому його різновиду, який вона так часто споглядала на його обличчі останнім часом. І не лише через важливі речі, а й через дрібниці — жінка, що переходить дорогу на жовте світло, коп, який затримав потік транспорту якраз перед тим, як настала їхня черга рушати — але зараз до неї з усією силою відкриття дійшло, що його гнів, їдкий і такий не схожий на решту рис характеру Арні, завжди був пов’язаний з машиною. З Крістіною.

— «Якщо ти мене любиш, позбудься її», — повторив він. — Ти зараз говориш як знаєш хто?

— Ні, Арні.

— Як моя мати, ось як хто ти говориш.

— Мені шкода. — Вона не дозволить собі піддатися, а також не виправдовуватиметься словами й не покладе всьому край, просто зайшовши в будинок. Хоча вона могла б, якби нічого до нього не відчувала, однак це було не так. Її найперше враження — що під тихою сором’язливістю Арні Каннінґем був хороший, порядний і добрий (а може, і сексуальний) — не надто помінялося. Це через машину, от і все. Зміни відбувалися через неї. То було те саме, що спостерігати, як сильний розум поступово починає здавати під впливом якогось поганого агресивного наркотика, що викликає нездоланну залежність.

Арні провів рукою по своєму притрушеному снігом волоссю, характерним жестом сум’яття й гніву.

— У цій машині з тобою стався тяжкий випадок, ти ледве не задихнулася, окей, я розумію, чому ти не маєш до неї теплих почуттів. Але це сталося через гамбургер, Лі, от і все. А може, навіть не так. Може, ти намагалася говорити, поки жувала, чи вдихнула й слина пішла не в те горло, або не знаю. З таким самим успіхом Рональда Макдональда можеш звинуватити. Люди час від часу давляться їжею, це звична річ. Інколи вони вмирають. Ти не померла. Дякуй за це Богові. Але звинувачувати мою машину!..