Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

не було взагалі, і вона відчувала його там, теплий кавалок бургера й булки. Вона спробувала викашляти його, але він не виходив. Лампочки панелі приладів, яскраво-зелені, круглі

(котячі як очі кицьки о Господи я не можу ДИХАТИ) стежили за нею…

(Боже я не можу ДИХАТИ не можу ДИХАТИ не можу)

У грудях уже гупало від браку повітря. І знову вона спробувала викашляти кавалок напівпережованого бургера й булки з горла, але він уперто не виходив. Стогони вітру заповнили собою увесь світ, перевершували його, вони перевершували всі звуки, що їх вона чула в житті, і Арні нарешті відвертався від попутника, щоб глянути на неї; він розвертався в режимі сповільненого відтворення, очі в нього розширювалися майже комічно, і навіть його голос видався занадто гучним, громоподібним, голосом Зевса, що говорить до якогось нещасного простого смертного з-поза масивного небесного валу грозових хмар:

— ЛІ… ТИ ЩО… ЩО ЗА ЧОРТ?.. ВОНА ЗАДИХАЄТЬСЯ! О БОЖЕ, ВОНА…

Він потягнувся до неї в уповільненому відтворенні, але відсмикнув руки, знерухомлений панікою.

(О допоможи мені допоможи заради Бога зроби щось я вмираю Господи Боже мій я вдавилася на смерть гамбургером з «Макдональдза» Арні чому ти МЕНІ НЕ ДОПОМАГАЄШ?)

та, звісно, вона знала причину — він сахнувся, бо Крістіна не хотіла, щоб їй надали допомогу, то був Крістінин спосіб здихатися її, Крістінин спосіб здихатися іншої жінки, суперниці, і тепер лампочки панелі приладів справді були очима, великими круглими беземоційними очима, що дивились, як вона задихається й умирає, очима, які вона могла бачити крізь тремтіння чорних цяток, яких усе більшало, цяток, що розривалися й розповзалися, коли

(мамочко ой ні це я помираю а ВОНА МЕНЕ БАЧИТЬ ВОНА ЖИВА ЖИВА ЖИВА ОЙ МАМОЧКО ГОСПОДИ КРІСТІНА ЖИВА)

Арні потягнувся до неї знову. Вона забилася на сидінні, груди здригалися від спазмів, поки вона роздирала собі горло. Її очі полізли з орбіт. Губи почали синіти. Арні безрезультатно стукав її кулаком по спині й щось кричав. Він схопив її за плече, вочевидь наміряючись витягнути її з машини, та зненацька здригнувся й випростався, а руки мимоволі потяглися до попереку.

Лі сіпалася, билася в конвульсіях. Завада в горлі здавалася велетенською, гарячою, вона пульсувала. І ще раз Лі спробувала викашляти її, але цього разу зусилля вже було слабшим. Грудка не поворухнулася. Свист вітру вже потроху тьмянішав, усе навколо робилося тьмянішим, але потреба в повітрі здавалася не такою вже й жахливою. Може, вона й помирала, та раптом це перестало видаватися чимось поганим. Усе було не надто погано, крім тих зеленющих очей, що вирячалися на неї з приладової панелі. Вони більше не були беземоційними. Тепер вони горіли ненавистю і тріумфом.

(о Боже я від усієї душі шкодую що образила Тебе я що образила це моя молитва моя молитва це)

Арні перед тим тягнувся до неї з боку водія. Та раптом дверцята біля Лі смикнулися, і вона вивалилася боком у безжальну кусючу холоднечу. Повітря частково оживило її, змусило знову відновити боротьбу за дихання, але перешкода не рухалася… просто не зсувалася з місця.

Десь здалека прогримів суворо голос Арні, голос Зевса:

— ЩО ТИ РОБИШ? ПРИБЕРИ ВІД НЕЇ СВОЇ РУКИ!

Її огорнули руки. Дужі руки. Вітер в обличчя. Сніговий вихор в очі.

(о Господи почуй мене грішницю це моя молитва про прощення я від усієї душі шкодую що образила О! ООЙЙЙ! Що ти РОБИШ мої ребра боляче що що ти)

несподівано її обхопили чиїсь руки, стискаючи в лещатах, і пара твердих долонь щільно зімкнулися під її грудьми, у видолинку сонячного сплетіння. І враз один великий палець злетів догори, палець автостопника, що сигналом просить підвезти, та тільки цей палець боляче врізався в її грудину. Одночасно тиск рук брутально посилився. Їй здалося, що її вхопив у свої лаписька

(оййййййй ти мені РЕБРА поламаєш)

гігантський ведмідь. Уся її діафрагма неначе піднялася, і щось вистрелило з її рота зі швидкістю реактивного снаряда. Та приземлилося на сніг: мокрий шмат м’яса й булки.