Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Нічого, як я вікно трохи опущу?

— Якщо хочете, — відповіла Лі, розуміючи, що їй коштує неабияких зусиль втримати голос, щоб він звучав рівно й невимушено. Зненацька перед внутрішнім зором постала фотографія, що була у вчорашній ранковій газеті — знімок Канючі Велча, той, імовірно, який забракували для шкільного альбому. Підпис унизу був таким: «Пітер Велч, жертва фатального наїзду, який, за підозрами поліції, був навмисним убивством».

Автостопник відкотив вікно на три дюйми донизу, і в салон увірвалося свіже холодне повітря, проганяючи той сморід. Арні в «Макдональдзі» вже дійшов до каси й передавав своє замовлення. Дивлячись на нього, Лі пережила такий дивний вихор любові й страху, що від цієї суміші на неї накотила нудота — удруге чи втретє за останній час вона зловила себе на думці, що краще б вона звернула увагу на Денніса. На Денніса, котрий здавався таким надійним і розважливим…

Вона змусила себе повернутися думками в інший бік.

— Ви скажіть, коли вам холодно стане, — вибачливо промовив автостопник. — Я дивний, я це знаю. — Він зітхнув. — Іноді, бува, думаю собі, що не треба було мені зіскакувати з наркоти.

Лі всміхнулася.

Арні вийшов з білим пакетом, трохи поковзався на снігу, а потім сів за кермо.

— Тут холодно, як у льодівні, — пробурчав він.

— Вибач, друже, — озвався автостопник із заднього сидіння й підняв вікно. Лі чекала, чи не повернеться запах, але тепер не чула нюхом нічого, крім шкіри, оббивки та ще слабкого аромату лосьйону після гоління, яким користувався Арні.

— Лі, це тобі, — він простягнув їй бургер, картоплю й маленьку «колу». А собі взяв «Біг Мак».

— Друже, спасибі тобі ще раз, що підвозиш, — сказав попутник. — Можеш мене висадити на розі Дж-Ф-К і Сентер, коли не важко.

— Гаразд, — коротко кинув Арні й рушив зі стоянки. Сніг тепер валив куди сильніше, і до нього долучилося ухкання вітру. Лі вперше відчула, що Крістіна трохи буксує, шукаючи зчеплення коліс із широкою вулицею, тепер майже порожньою. Від дому їх відділяло якихось п’ятнадцять хвилин їзди.

Тепер, коли той запах вивітрився, Лі зрозуміла, що до неї повернувся апетит. Вона жадібно заковтнула половину свого гамбургера, запила «колою» й тильним боком долоні заглушила відрижку. Ліворуч показався ріг Сентер і Дж-Ф-К, позначений пам’ятником жертвам війни, і Арні зупинився, обережно тиснучи на гальма, аби Крістіну не занесло.

— Гарних вам вихідних, — побажав Арні. Тепер він був більше схожий на самого себе. «Можливо, йому просто треба було перекусити», — весело подумала Лі.

— І вам обом того самого, — сказав автостопник. — І веселого Різдва теж.

— Вам також, — Лі знову відкусила шматочок від гамбургера, прожувала, ковтнула… і відчула, як раптом він стає поперек горла, десь посередині. Вона більше не могла дихати.

Автостопник виходив з машини. Звук, з яким відчинялися дверцята, був дуже гучним. Клацання замка здалося громом склянок, які падають у банківський сейф. Завивання вітру було схоже на фабричний гудок.

(це маячня я знаю але я не можу Арні я не можу дихати)

«Я задихаюся», — спробувала сказати вона, але вийшов тільки слабкий невиразний звучок, який майже напевно перекрило виття вітру. Вона вчепилася пальцями в горло, і воно набрякло та пульсувало під її долонею. Вона намагалася закричати. Але повітря для крику бракувало, повітря

(Арні я не можу)