Вона хитнула головою, усе ще відчуваючи гарячу слизьку печію сліз під повіками.
— Я б з тебе посміявся, якби не був такий стомлений, що ледве стою. Ти й сама могла там порозмахувати монтажною лопаткою й кувалдами з тими тварюками, які це зробили. І була б щасливіша за них.
— Арні, це несправедливо!
— Ні, це справедливо! — проревів він на неї, і його очі раптом спалахнули лютим страшним вогнем. Уперше в житті вона злякалася рідного сина. — Ти придумала прибрати її з двору! Він придумав поставити її в аеропорту! То кого, по-твоєму, звинувачувати? Кого, як ти думаєш? Думаєш, таке могло статися, якби вона стояла тут? Га?
Він ступив крок до неї, стискаючи кулаки по боках, і вона зробила все можливе, аби не відсахнутися.
— Арні, ми можемо хоча б поговорити? — спитала вона. — Як дві розумні людини?
— Один з них насрав на панель приладів моєї машини, — холодно сказав він. — Як тобі, мамо, така розумність?
Вона щиро вірила в те, що тримає сльози під контролем, але від цієї новини — новини про таку дурну, нераціональну лють — вони знову навернулися на очі. Вона розплакалася. Розплакалася від прикрощів за те, що побачив її син. Похилила голову й плакала від збентеження, і болю, і страху.
Усе своє материнське життя вона потайки з погордою дивилася на матерів навколо, у яких були діти, старші за Арні. Коли йому був рочок, ці інші матері скорботно хитали головами й казали їй почекати, коли йому буде п’ять — отоді-то й почнуться проблеми, отоді вони стають достатньо дорослі, щоб казати «гівно» перед своїми бабусями й гратися з сірниками, коли їх залишають на самоті. Але Арнольд, золота дитина в один рік, у п’ять залишася таким самим золотим. Тоді інші матері підкочували очі й казали: «Зачекай, от буде йому десять»; а потім — п’ятнадцять, ось коли стає насправді клопітно, з усією тою наркотою, рок-концертами і дівчатами, які на все згодні, і — Боже збав — крадіжками колісних дисків і тими… ну, хворобами.
І весь цей час вона тримала обличчя і в душí всміхалася, бо все розгорталося згідно з планом, усе розгорталося так, як, на її думку, мало бути в її власному дитинстві. У її сина були добрі батьки, вони підтримували його, любили, готові були дати йому все (у розумних межах), радо відправили б його в коледж на його вибір (якщо цей вибір буде вдалим), таким чином завершивши гру/справу/покликання до батьківства ефектно й успішно. Якби ви зауважили, що в Арні майже немає друзів і його цькують хулігани, вона б манірно вказала на те, що вона, наприклад, відвідувала церковно-парафіяльну школу в районі з недоброю славою, де з дівчаток іноді заради жарту зривали трусики й підпалювали їх запальничкою «Зіппо» з вигравіюваним на ній розіп’ятим тілом Ісуса. А якби ви зауважили, що її підхід до виховання дітей від підходу її ненависного батька відрізняється хіба що матеріальними цілями, вона б розлютилася і вказала на свого доброго сина як остаточний свій незаперечний доказ.
Але тепер її добрий син стояв перед нею, блідий, виснажений, зашмарований по лікті, і неначе бринів тим самим ледве стримуваним гнівом, що був фірмовим знаком його діда, навіть виглядав зараз, як дід. Здавалося, усе перетворюється на руїни.
— Арні, ми вранці поговоримо про те, що слід зробити, — сказала вона, намагаючись зібратися і втамувати сльози. — Ми поговоримо про це вранці.
— Ні, хіба що ти встанеш дуже рано, — відказав він, відчутно втративши інтерес. — Я піду нагору, посплю години чотири, а потім знову піду в гараж.
— Навіщо?
Він розсміявся божевільним сміхом і замахав руками під кухонними лампами денного світла, наче збирався злітати.
— А ти як думаєш, навіщо? У мене попереду багато роботи! Стільки роботи, що ти й уявити не можеш!
— Ні, тобі завтра до школи… Я… Арні, я тобі забороняю, я абсолютно…
Він обернувся, щоб подивитися на неї, пильним поглядом, і вона знову сахнулася. Це вже перетворювалося на якесь гризуче нічне жахіття, яке не збиралося закінчуватися ніколи.
— А я піду в школу, — сказав він. — Візьму із собою одяг у рюкзаку, перевдягтися, і навіть помиюся в душі, щоб не смердіти нікому в класі. Потім, коли закінчаться уроки, я знову піду до Дарнелла. Попереду багато роботи, але я зможу… я знаю, що зможу… хоча це з’їсть більшу частину моїх заощаджень. До того ж, треба буде більше часу приділяти роботі, яку я виконую для Вілла.
— Твої домашні завдання… навчання…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Крістіна» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стівен Кінг Крістіна“ на сторінці 132. Приємного читання.