Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Арні…

Гуркіт реактивного літака вже потроху вщухав, але Арні наче й не почув її. Його рука стислася ще міцніше. Рот він уже стулив, і тепер він кривився в страшній гримасі подиву й жаху. «У нього серцевий напад… інсульт… щось таке», — подумала Лі.

— Арні, що таке? — закричала вона. — Арні… аааййй, боляче!

На одну нестерпну мить тиск на руку, яку він лише секунду тому тримав так бережно й з любов’ю, посилився настільки, що здавалося, от-от потріскаються й зламаються кісточки пальців. Рум’янець зійшов з його щік, шкіра стала свинцево-сірою, мов плита надгробку.

Він промовив одне слово: «Крістіна!» — і раптом її відпустив. А сам побіг: ударився ногою об бампер «кадилака», рвучко розвернувся, зашпортавшись і ледь не впавши, утримав рівновагу й знову рвонув уперед бігом.

І тут нарешті до неї дійшло, що це якось пов’язано з машиною — машина, машина, вічно ця бісова машина, — і в душі піднявся гіркий гнів, усеохопний і безнадійний водночас. Уперше за весь час вона засумнівалася в тому, чи буде в неї змога його любити; чи дозволить їй Арні.

Але гнів ущух одразу ж, як вона подивилась уважніше… і побачила.

Арні добіг до того, що лишилося від його машини, з розпачливо витягнутими руками, і спинився так різко, що цей жест був схожий на перелякане стримування; класична кіношна поза жертви, яку збиває машина, за секунду до смертельного зіткнення.

Так він постояв ще якусь секунду, неначе хотів зупинити машину — чи цілий світ. А потім опустив руки. Його кадик двічі смикнувся догори-вниз, неначе він силкувався проковтнути щось — стогін, крик — а потім його горло зімкнулося щільно, кожен м’яз випнувся, навіть кров’яні судини виступали досконалим рельєфом. То було горло людини, яка намагається підняти піаніно.

Лі повільно підійшла до нього. Рука в неї досі пульсувала болем, і завтра вона набрякне та стане ні до чого не придатною, але на ту мить вона геть про неї забула. Її серце потягнулося до нього й наче знайшло; вона відчула його біль і розділила його, чи принаймні їй так здалося. І лише згодом вона усвідомила, як сильно відмежувався від неї того дня Арні — як багато страждань свідомо вирішив переживати на самоті й скільки ненависті приховував.

— Арні, хто це зробив? — спитала вона. Її голос тремтів від скорботи і співчуття до нього. Так, вона не любила тієї машини, але коли побачила її в такому знищеному стані, це змусило її до кінця збагнути, якою глибокою була прив’язаність Арні, і вона вже більше не могла її ненавидіти… принаймні так їй думалося.

Арні не відповів. Він стояв і дивився на Крістіну спаленілими очима, з трохи похиленою головою.

Лобове скло було розтрощене наскрізь у двох місцях, жмені уламків безпечного скла розсипалися порізаними чохлами сидінь, як фальшиві діаманти. Половина переднього бампера була віддерта й лежала на асфальті, біля клубка чорних дротів, що розкинулися, мов мацаки восьминога. Три з чотирьох бічних вікон також були розбиті. У бортах корпуса на рівні пояса кривими зазубленими лініями тяглися пробиті дірки. Вигляд це мало такий, неначе скористалися гострим важким інструментом — можливо, ломиком монтажної лопатки для шин. Пасажирські дверцята звисали набік, і Лі побачила, що все скло панелі керування побите. Скрізь валялися жмути й шматки ватяної набивки. Стрілка спідометра лежала на килимку під сидінням водія.

Арні поволі обійшов свою машину, усе це фіксуючи. Лі заговорювала до нього двічі. Жодного разу він не відповів. Тепер свинцевий колір його обличчя розбавляли дві сухотні, лихоманкові плями високо на вилицях. Він підняв «восьминога», що валявся на асфальті, й вона побачила, що то кришка трамблера розподільника запалювання — батько їй колись показував і розказував, коли порався біля машини.

Кілька секунд він на неї дивився, неначе вивчаючи поглядом екзотичний зоологічний зразок, а потім жбурнув на землю. Під їхніми підошвами хрускотіло бите скло. Лі знову до нього заговорила. Він не відповів, і після цього, разом із величезною жалістю до нього, вона почала відчувати страх. Згодом вона скаже Деннісові Ґілдеру, що їй здалося цілком імовірним, принаймні на ту мить, що він міг збожеволіти.

Він копнув ногою шматок хромового оздоблення. Той ударився об сітку загорожі паркувального майданчика, тихо дзенькнувши. Задні фари були потрощені, теж розсипавшись на штучні коштовні камені, цього разу — рубіни, цього разу — асфальт замість сидіння.

— Арні… — спробувала вона знову.

Він спинився. Дивився на щось крізь дірку у вікні з боку водія. Лячний низький звук почав рватися з його грудей, рик джунглів. Вона поглянула через його плече, побачила й раптом відчула божевільну потребу розсміятися, закричати й знепритомніти, і все це одночасно. На панелі приладів… вона спершу не помітила; серед загальної руїни вона не зауважила, що було на панелі приладів. І відчуваючи, як до горла підступає блювота, подумала, хто міг так низько опуститися, бути таким абсолютно ницим, щоб таке зробити, щоб…

— Гівнярі! — закричав Арні, голосом, який наче йому й не належав. Високим, пронизливим і надтріснутим від люті.

Лі розвернулася і виблювала, наосліп тримаючись за машину поряд з Крістіною, бо перед очима в неї пливли дрібні білі цятки, що розпухали, наче повітряний рис. Їй невиразно згадався сільський ярмарок — щороку на дерев’яну платформу витягували стару машину зі звалища і притуляли до неї кувалду, і за четвертак можна було гупнути тричі. Задум полягав у тому, щоб розплющити авто. Але не… не…