Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Санта принесе тобі гарненьку лялечку, може, навіть Барбі…

Я хочу це!..

Таке роблять лише ельфи-хлопчики, Лі-Лі, моя люба. Для хлопчиків. Хороші дівчатка-ельфи роблять гарних лялечок…

Я не хочу ЛЯЛЬКУ! Не хочу БАРБІ! Я… хочу… ЦЕ!

Лі, якщо ти влаштуєш істерику, ми поїдемо додому. Я серйозно кажу.

Тому вона послухалася, і Різдво принесло їй не лише Барбі Малібу, а ще й Кена Малібу, і вона тішилася ними (здається), та все одно пам’ятала червону гоночну машинку «Ремко» на зеленій поверхні з пофарбованих пагорбів, що без дрота їздила пофарбованою дорогою, такою досконалою, що на ній навіть були крихітні металеві огорожі, — дорогою, ілюзорність якої виказувала тільки її безглузда циркулярність. Ох, але бігала вона швидко, та машинка, і чи не була вона чимось яскраво-червоно-магічним для її очей та уяви? Була. І основоположна ілюзія машини теж була магією. Та ілюзія чомусь так заворожувала, що полонила її серце. Ілюзія, звісно, була в тому, що машина водить себе сама. Вона знала, що насправді нею керує працівник магазину, який сидить у будці справа, натискає кнопки на квадратному бездротовому пристрої. Мама розповіла їй, що так воно й відбувається, і напевно, то була правда, але її очі відмовлялися в це вірити.

Її серце відмовлялося в це вірити.

Вона стояла, зачарована, тримаючи рученята в рукавичках на поруччі вітринної зони, спостерігаючи, як ганяє машинка, прискорюється, веде сама себе, поки мама не потягла її делікатно в інший бік.

А над усім цим, неначе змушуючи вібрувати кожну гірлянду, підвішену вздовж стелі, розкочувався зловісний регіт магазинного Санта-Клауса.

Лі спала міцно; сни й спогади поволі блякли, і досередини прокрадалося світло ранку, біле, мов холодне молоко, осяюючи вулицю, по-недільному ранково порожню й по-недільному ранково тиху. Перший сніг лежав недоторканний, і виднілися на ньому хіба що сліди шин, які повернули до бордюру перед будинком Кеботів, а потім рівно віддалилися в бік перехрестя в кінці цього приміського кварталу.

Вона не вставала майже до десятої (коли її мама, яка не любила сонюхів, нарешті погукала її спускатися й поснідати перед обідом), а на той час надворі вже потепліло майже до шістдесяти градусів[102] — у західній Пенсильванії ранній листопад схильний бути таким само капризним, як і ранній квітень. Тому до десятої ранку сніг уже розтанув. І сліди шин зникли.

25 / Бадді навідується в аеропорт

Ми їх затикаємо, а потім розбиваємо[103].

Брюс Спрінгстін

Однієї ночі, через якихось десять днів, коли картонні індички й роги достатку з кольорового паперу почали виникати у вікнах початкових класів, синій «камаро», з таким радикально задертим догори багажником, що ніс мало не заривав у землю, під’їхав до тривалої стоянки в аеропорту.

Сенді Ґелтон знервовано визирнув зі своєї скляної будки. З місця водія «форда» до нього нахилилося радісне усміхнене лице Бадді Реппертона. Щоки в Бадді щетинилися тижневим поростом, а в очах стояв маніакальний блиск, радше кокаїнової природи, ніж від радості через День подяки — того вечора вони з пацанами занюхали його незлецький грам. Загалом і в цілому Бадді мав вигляд злостивого Клінта Іствуда.

— Сенді, як там твоє нічого? — спитав Бадді.

Цей дотеп зустріли послужливим сміхом з «камаро». З Бадді приїхали Дон Ванденберг, Канючі Велч і Річі Трелоні; винюхавши грам коксу й чекаючи нагоди дозаправитися шістьма пляшками «Техаської викрутки», які наготував для них Бадді, вони чулися кльово та супер-дупер. А приїхали вони вжарити брудне буґі на «плімуті» Арні Каннінґема.

— Чуваки, якщо вас зловлять, я вилечу з роботи, — нервово промовив Сенді. Він єдиний з-поміж усіх був тверезий, мов скельце, і шкодував, що взагалі пробовкався про те, що Каннінґем паркує тут свою тарадайку. Думка про те, що він може ще й у тюрягу за це попасти, на щастя, не відвідала його мозок.

— Якщо ти чи хтось із твоїх МісіясракаНеможливих поліцаїв упіймається, Секретар зніме з себе відповідальність за твоє йобане життя, — озвався Канючі із заднього сидіння, і вся компанія знову зареготала.