Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Думка про те, що Кеботи можуть сприйняти за дивацтво, якщо він ще довше простоїть на їхньому парадному ґанку, нарешті просочилася в його заморочений мозок. Арні пішов доріжкою крізь лоскітливу мрячку, клацаючи пальцями й шкірячись на всі тридцять два. Він почувався ніби на американських гірках, на тих, що найкращий атракціон, на якому тобі дозволяють покататися лише один раз.

Біля того місця, де бетонна стежка вливалася в тротуар, він зупинився, і усмішка зійшла з його лиця. Крістіна стояла біля бордюру, краплі талої сльоти перлисто виблискували на її склі, розтушовуючи червоні вогники панелі приладів, що горіли в салоні. Він залишив Крістіну з увімкненим двигуном, і вона заглухла. Це сталося вже вдруге.

— Мокрі дроти, — пробурмотів Арні собі під носа. — От і все. — Свічки підвести не могли; лише позавчора він поставив цілий новий комплект, у Вілла. Вісім нових «Чемпіонів», і…

З ким ти проводиш більше часу? Зі мною… чи з нею?

Усмішка повернулася, та тільки тепер вона була збентеженою. Що ж, загалом він більше проводив часу серед машин — авжеж. Це було пов’язано з роботою у Вілла. Але це ж смішно, думати, що…

Ти збрехав їй. Ось у чому правда, чи не так?

«Ні, — стривожено відповів він сам собі. — Ні, навряд чи можна сказати, що я справді їй збрехав…»

Ні? А як тоді це називається?

Перший і єдиний раз, відколи він возив її на футбольний матч у Гідден-Гіллз, вона почула від нього велику галіму брехню. Бо насправді він більше часу проводив з Крістіною, і йому страшенно неприємно було, що вона припаркована на тридцятиденному майданчику в аеропорту, на вітрі, під дощем, а скоро засніжить…

Він збрехав їй.

Більше часу він проводив з Крістіною.

І це було…

Було…

— Неправильно, — прохарчав він, і слово майже загубилося в слизькому містичному шереху мокрого снігу, що сипав з неба.

Він стояв на доріжці, дивлячись на свою заглухлу машину, дивом воскреслу мандрівницю в часі з епохи Бадді Голлі, Хрущова, космічної собацюри Лайки, і раптом зненавидів її. Вона щось із ним зробила, він тільки не знав, що саме. Щось.

Індикатори на панелі приладів, розмиті вологою на вікні до вигляду червоних очисьок у формі довгастих м’ячів для американського футболу, неначе глузували з нього й водночас дивилися докірливо.

Він відчинив дверцята водія, ковзнув за кермо й потягнув дверцята на себе, зачиняючи їх. Заплющив очі. Відчуття спокою наринуло на нього, і все ніби поставало на свої місця. Він збрехав їй, так, але то була дрібна брехня. Загалом незначна брехня. Ні — узагалі незначна брехня.

Він витягнув руку, не розплющуючи очей, і торкнувся шкіряного прямокутника, до якого були прикріплені ключі, — старого й потертого, з ініціалами Р. Д. Л. Потреби в тому, щоб купити новий брелок чи почепити шматок шкіри з власними ініціалами, він не бачив.

Але в шкіряному язичку, на якому теліпалися ключі, було щось дивне, чи не так? Так. Справді доволі дивне.

Коли він перелічував готівку на кухонному столі в Лебея, і хазяїн машини штурхнув до нього ключі по картатій червоно-білій скатертині, прямокутник шкіри був потертий, посічений і потемнілий від старості; ініціали майже стерлися від часу й постійного тертя об дріб’язок у кишені старого та об саму кишеню.