Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

Та тепер ініціали знову проступали виразно й чітко. Вони оновилися.

Проте, як і брехня, це насправді не мало жодного значення. Сидячи в металевій шкаралупі корпусу Крістіни, він дуже добре розумів, що така є правда.

Він знав це. Усе незначне, усе.

Він повернув ключ. Стартер завив, але двигун ще довгий час не вмикався. Мокрі дроти. Звісно, це все через них.

— Будь ласка, — шепнув він. — Усе ж гаразд, не хвилюйся, усе, як і було раніше.

Двигун розгорівся, заглух. Знову й знову завивав стартер. Мокрий сніг холодно стукав у вікно. Усередині було безпечно; сухо і тепло. От би тільки двигун завівся.

— Ну ж бо, — шепотів Арні. — Ну ж, Крістіно. Дівчинко, заводься.

Двигун розгорівся знову, підхопив іскру. Лампочки панелі спалахнули й згасли. Поки мотор торохкотів, знову слабко запульсував індикатор «ЗАП», та потім згас остаточно, бо ритм двигуна вирівнявся до чистого спокійного гудіння.

Обігрівач лагідно обвівав йому ноги теплим повітрям, заперечуючи зимову холоднечу надворі.

Йому здавалося, що є речі, яких Лі зрозуміти неспроможна, речі, яких вона ніколи не зрозуміє. Бо її в той час поряд не було. Ті прищі. Ті крики «Гей, піцопикий!» Прагнення поговорити, прагнення до інших людей — і незмога. Неспроможність. Йому здавалося, що вона не зможе зрозуміти простого — якби не Крістіна, він би ніколи не зібрався з духом їй зателефонувати, навіть якби вона ходила з написом «Я ХОЧУ ЗУСТРІЧАТИСЯ З АРНІ КАННІНҐЕМОМ», витатуюваним на лобі. Вона не змогла б зрозуміти, що інколи він почувався на тридцять років старшим за свій вік — ні! радше на п’ятдесят! — і зовсім не хлопчиськом, а якимось жахливо пораненим ветераном, що повернувся з неоголошеної війни.

Він ніжно погладив кермо. Зелені котячі очі датчиків панелі приладів утішно йому світили.

— Добре, — сказав він. Майже видихнув зітханням.

Він пересунув важіль коробки передач на позначку «D» і клацнув кнопкою вмикання радіо. Ді-Ді Шарп[99] співала «Пора картопляної м’ячки», містичний нонсенс на радіохвилях, що линув із темряви.

Він рушив, плануючи поїхати в аеропорт, де поставить машину й побіжить на автобус, який на початку кожної години від’їздив до міста. І він це зробив, але на автобус об 11-й вечора не встиг, хоч і збирався. Натомість він сів на опівнічний автобус, і лише вночі в ліжку, коли він пригадував теплі поцілунки Лі, а не те, як не хотіла заводитися Крістіна, йому спало на думку, що десь на просторах того вечора, після того, як він полишив будинок Кеботів, і перед тим, як приїхав до аеропорту, в нього випала з пам’яті ціла година. Це було настільки очевидно, що він відчув себе чоловіком, який перевернув будинок догори дриґом, шукаючи важливого листа з кореспонденції, і аж раптом побачив, що весь цей час він тримав його в руці. Очевидно… і трохи лячно.

Де ж він був?

Невиразно пригадувалося, що він від’їхав від бровки тротуару перед будинком Лі, а потім просто…

…просто катався.

Ага. Катався. От і все. Нічого такого.

Катався під мокрим снігом, що мжичив дедалі густіше, катався порожніми вулицями, вкритими крижаною кіркою, катався без зимової гуми (і попри це, Крістіна неймовірно впевнено трималася на дорозі і її жодного разу не занесло; Крістіна, неначе завдяки якимсь чарам, завжди знаходила безпечний і надійний шлях; поїздка була такою плавною, ніби машина рухалася по рейках), катався з увімкненим радіо, з якого виливався безперервний потік старих хітів, що неначе всуціль були зіткані з дівочих імен: Пеґґі Сью, Керол, Барбара-Енн, Сюзі-мила.

Йому ввижалося, що в якийсь момент він трохи злякався й натиснув на одну з хромованих кнопок на конвертері, який був встановив, але замість «FM-104» і «Вікенду вуличних вечірок» знову залунало радіо WDIL, тільки тепер голос диск-жокея, хоч як це було божевільно, нагадував Алана Фріда[100], а одразу після нього заспівав хрипкий голос Крикливого Джея Гокінза: «Я зачарував тебеее…. бо ти моооооя…»