Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

А потім нарешті був аеропорт з його послідовним пульсуванням штормових вогнів, дуже схожим на видиме серцебиття. Звучання радіо зблякло до беззмістовного статичного шуму, і він вимкнув приймач. А вибираючись із машини, відчув на шкірі піт від незрозумілого полегшення.

А тепер він лежав у ліжку, відчуваючи потребу спати, але не здатний заснути. Сльота за вікном згустилася й звурдилася до пухких білих зірочок снігу.

Це було неправильно.

Щось розпочалося, щось коїлося. Він навіть не міг сам собі збрехати й сказати, що він про це не знає. Машина, Крістіна… декілька людей прокоментували, що він її дуже гарно відреставрував. Він їздив на ній до школи, і учні з автомайстерні оточили її з усіх боків; вони залазили під неї на підкатках, подивитися на нову вихлопну систему, нові амортизатори, корпус. Вони до поясу занурювалися у відсік двигуна, перевіряли ремені й радіатор, дивовижним чином звільнений від корозії та зеленої гидоти, осаду років без антифризу, зацінювали генератор і тугі блискучі поршні в заглибленнях клапанів. Навіть повітряний фільтр — і той був новий, з цифрами 318, нанесеними фарбою вгорі, для індикації швидкості.

Так, для своїх однокашників в автомайстерні він став кимось на зразок героя, і всі коментарі й компліменти вислуховував з такою, як треба, милостивою усмішкою. Але чи навіть у ті миті десь глибоко всередині не ховалася розгубленість? Авжеж.

Бо він не міг пригадати, що він робив з Крістіною, а чого не робив.

Час, який він провів, працюючи над нею в Дарнелла, став у пам’яті розмитою плямою, як та його поїздка до аеропорту цього вечора. Він пригадував, як почав роботу над вм’ятиною на задньому кінці корпусу, але не пам’ятав, щоб закінчував її. Пригадував, як фарбував капот — вкривав лобове скло й бризкові щитки малярним скотчем і надівав білу маску в фарбувальній майстерні на задньому дворі — проте коли саме замінив ресори, геть забув. Так само не міг він пригадати, де їх узяв. Усе, що він міг згадати напевно, — як подовгу сидів за кермом, бараніючи від щастя… почуваючись так само, як тоді, коли Лі прошепотіла «Я кохаю тебе» перед тим, як прослизнути у вхідні двері свого будинку. Сидів після того, як більшість чоловіків, що ремонтували свої машини в Дарнелла, уже йшли додому вечеряти. Сидів і час від часу вмикав радіо, щоб послухати старі хіти на хвилі WDIL.

Мабуть, найгіршим було вітрове скло.

Він не купував нового вітрового скла для Крістіни — це він знав напевно. Якби він придбав таку складну обтічну конструкцію, його банківська книжка схудла б набагато сильніше. Та й хіба не залишився б чек? Одного разу він навіть спеціально перерив усю теку з позначкою «МАШИНА», яку зберігав у своїй кімнаті. Але такого чека не знайшов, хоча насправді копирсався в чеках без особливого ентузіазму.

Денніс казав щось — нібито клубок тріщин з вигляду зменшився, став не таким страшним. А потім, того дня в Гідден-Гіллз, він просто… ну, зник. Лобове скло було чистим і бездоганним.

Але коли це сталося? Як це сталося?

Він не знав.

Зрештою він заснув і поринув у неприємні сновидіння, борсаючись на простирадлах і зіжмакуючи їх у вузол, а гнані вітром хмари тим часом розбіглися й над землею холодно заяскріли осінні зірки.

24 / Побачене вночі

Покатаю тебе у своїй машині-шині,

Покатаю тебе у своїй машині-шині,

Покатаю тебе,

Покатаю тебе,

Покатаю тебе у своїй машині-шині[101].

Вуді Ґатрі