Розділ «Стівен Кінг Крістіна»

— Невже? — спитала вона, допитливо вдивляючись у його обличчя. — А з ким ти проводиш більше часу? Зі мною… чи з нею?

— Ти маєш на увазі Крістіну? — він розглянувся довкола, з тією своєю збентеженою усмішкою, яку вона вважала то милою і привабливою, то відразливо гидкою — а подеколи і те, і те водночас.

— Так, — без виразу відповіла вона. — Її. — Вона опустила погляд на свої руки, що безживно лежали на синіх вовняних слаксах. — Мабуть, це тупо.

— Я набагато більше часу проводжу з тобою, — сказав Арні. І похитав головою. — Це якесь божевілля. Чи може, це й нормально — просто мені здається божевіллям, бо я ще ніколи не зустрічався з дівчиною. — Він простягнув руку й торкнувся водоспаду її волосся, там, де він розливався на плечі її розстебнутого пальта. Футболка під ним була з написом «ДАЙ МЕНІ ЛібертівіллЬ ЧИ ДАЙ МЕНІ СМЕРТЬ», і її соски випиналися під тонкою бавовняною тканиною так сексуально, що Арні аж залихоманило.

— Я думав, дівчата мають ревнувати до інших дівчат. Не до машин.

Лі коротко розсміялася.

— Ти правий. Напевно, це тому, що в тебе ще ніколи не було дівчини. Машини — це дівчата. Ти цього не знав?

— Ой, та перестань…

— Тоді чому ти не назвав цю істоту Крістофером? — і раптом вона ляснула розкритою долонею по сидінню, сильно. Арні здригнувся.

— Лі, припини. Не треба.

— Не подобається, що я даю ляпаси твоїй дівчині? — з раптовим і несподіваним єхидством поцікавилася вона. Та побачила біль в його очах. — Арні, пробач, мені шкода.

— Справді? — спитав він, дивлячись на неї без жодного виразу. — Таке враження, що нікому не подобається моя машина — ні тобі, ні тату з мамою, навіть Деннісу. Я так тяжко над нею працював, ледь задницю собі не надірвав, а для всіх навколо це нуль, нічого не значить.

— Для мене значить, — м’яко заперечила вона. — Ті зусилля, які знадобилися.

— Ага, — понуро сказав він. Уся пристрасть, уся жага випарувалася. Він відчував тільки холод, та ще трохи млоїло в шлунку. — Слухай, треба вже їхати. У мене зимової гуми нема. Твої батьки подумають, що це дуже мило — ми пішли в боулінг, а потім лизалися на Стенсон-роуд.

Вона хихикнула.

— Вони не знають, де закінчується Стенсон-роуд.

До Арні частково повернувся добрий гумор, і він грайливо вигнув брову.

— Це ти так думаєш, — сказав він.

Він повільно кермував дорогою вниз, до міста, і Крістіна легко й упевнено впоралася з вигинистим крутим спуском. Розсип зірочок на землі, що була Лібертівіллем і Монровіллем, дедалі більшала й наближалася, аж поки не перестала скидатися на візерунок. Лі дивилася на це з легким сумом, бо відчувала, що найкращу частину потенційно прекрасного вечора чомусь змарновано. Вона відчувала роздратування, розшарпаність, незлагоду з самою собою — від незавершеності, як вона гадала. У грудях розливався тупий біль. Вона не знала, чи було в неї в думках дозволити йому те, що пом’якшено називали «все», чи ні, але після того, як події сягнули певного моменту, усе пішло не так, як вона сподівалася… тому, що вона відкрила свого великого дурного рота.

У тілі був повний сумбур, у думках — те саме. Знову і знову під час тієї поїздки назад, яка здебільшого відбувалася в мовчанці, Лі розтуляла рота, щоб спробувати пояснити, що вона відчуває… та потім знову його закривала, боячись, що він її не зрозуміє, бо сама до пуття не розуміла, що відчуває.