Повелителі мечів

- Я - нікчемний? - Гландит вийняв з кишені маленький шкіряний мішечок і помахав ним у повітрі. - Твоє око я теж зберіг на пам’ять

про тебе!

Величезним зусиллям волі Корум придушив у собі нудотні відчуття, стримав свій гнів.

- Ти можеш отримати мене цілком, якщо відведеш своє військо і залишиш замок Мойдель з миром.

Гландит задер підборіддя в небо і голосно зареготав.

- Ну вже ні, вадаг! Я не можу позбавити їх ні задоволення побитися, ні законної здобичі. Занадто довго чекали вони цього часу.

Кінські племена жадають помститися своїм давнім ворогам. А особисто я прагну лише твоєї крові. Замість того щоб провести зиму при затишному дворі короля Лір-а-Брода, я мерз у лісах з нашими друзями, яких ти бачиш перед собою. І на цей раз я вб’ю тебе швидко, вадаг, даю слово! Мені шкода витрачати свій час на такого смердючого каліку, як ти!

- В такому разі ти не побоїшся зустрітися зі мною один на один, - крикнув Корум. - Безсумнівно, ти швидко мене прикінчиш, а після

того як кінські племена захоплять замок, зможеш зі спокійною совістю повернутися до себе додому. - Гландит насупився.

- Чому ти так поспішаєш померти? Ти міг би пожити ще кілька годин.

- Ти сам сказав, що я - каліка, герцог Край. Я втомився жити. Я втомився боятися тебе і твоїх денледіссі.

Гландит-а-Край йому не повірив. Корум намагався відтягнути неминучий час битви, розуміючи, що в кінці кінців Гландиту байдуже,

скільки часу кінські племена витратять на облогу замку і які жертви при цьому понесуть.

Ватажку денледіссі був потрібний лише Корум.

Після недовгого роздуму герцог Край кивнув.

- Гаразд, вадаг, виходь на дамбу. Я накажу своїм людям не втручатися в наш поєдинок. А якщо ти переможеш, вони не візьмуть участі в

нападі на замок.

- Я не вірю, що ти говориш правду, - відповів Корум. -Втім, це не має значення. Я йду.

Він повільно спускався по сходах. Корум не хотів помирати і прекрасно розумів, що якщо завдяки щасливому випадку він почне брати

верх над Гландитом, денледіссі миттєво прийдуть йому на допомогу.