Повелителі мечів

наголінники, широкий пояс були виготовлені з перламутрово-блакитного панцира морського чудовиська ануфек, яке колись жило в західних

водах. Панцир цей був набагато твердіший заліза і легший дерева. Високий конічний шолом з раковини гігантського мурекса нічим не

відрізнявся від шоломів інших захисників замку. Корум допомогли одягнутися в обладунки, дали великий меч, так добре збалансований, що

вадагський принц майже не відчував його ваги. До хворої руки йому прикріпили щит з панцира гігантського краба, який мешкав (за

словами слуг) у Віддалених Морях, які знаходилися за Лайвм-ан-Ешем. Зброя і обладунки належали покійному маркграфу, який успадкував їх

від своїх предків, що володіли ними в ті далекі часи, коли його князівство ще не було засновано.

Перш ніж піти, Корум окликнув Раліну, яка все ще сиділа за столом, заваленим рукописами. Але маркграфиня нічого йому не відповіла.

Здавалося, вона була поглинена читанням до такої міри, що нічого не бачила і не чула.

Корум знизав плечима і повернувся на фортечну стіну.

***

Позолочений віз Гландита виїхав на греблю, але ряди кінських племен, що стояли ззаду, не ворухнулись. Труп бурої людини з Лаара

лежав на колишньому місці.

Знову важко загупали барабани.

- Чому вони не атакують? - Здавленим від хвилювання голосом запитав Белдан.

- З двох причин, - відповів Корум. - По-перше, хочуть налякати нас, а по-друге - побороти власний страх.

- Невже вони бояться?

- Ти ж сам казав, що при одному згадуванні про Лайвм-ан-Еш кінські племена охоплює забобонний жах. Вони напевно думають, що ми

можемо покінчити з ними за допомогою надприродних сил.

Белдан іронічно посміхнувся.

- Нарешті ти почав розбиратися в мабденах, принц Корум. Навіть краще, ніж я.