Повелителі мечів

- У мене був гарний учитель. - Корум кивнув у бік Гландит-а-Края.

- Навряд чи йому відомо почуття страху.

- Він боїться самого себе, а це - найстрашніший порок мабденів.

Барабанний стук затих.

- Гей, вадаг! - Голосно крикнув Гландит хрипким голосом. - Приймай гостя!

Корум промовчав. Сховавшись за вежу, він дивився, як Гландит оглядає кріпосні стіни, намагаючись знайти його очима.

- Гей, вадаг! Де ти?

Белдан запитально подивився на Корума, але вадагський принц мовчки похитав головою.

- Гей, вадаг! Ми знищили твого знайомого демона! А зараз вб’ємо і тебе, і тих смердючих мабденів, які дали тобі притулок! Відповідай

мені, вадаг!

- Ми повинні тягнути час, - прошепотів Корум Белдану. - З хвилини на хвилину почнеться приплив.

- Вони скоро атакують, - відповів юнак. - І встигнуть пройти по дамбі задовго до того, як вона покриється водою.

- Гей, вадаг! Чому ти мовчиш? Боягузлива тварюка! Найганебніший з усіх вадагів!

Він повернув голову, явно збираючись віддати наказ про наступ. В ту ж секунду Корум вийшов через вежі і голосно крикнув:

- Я тут, Гландит-а-Край, самий нікчемний і нещасливий із усіх мабденів!

Здригнувшись від несподіванки, Гландит обернувся, подивився на Корума і раптово вибухнув гучним сміхом.

- Я - нещасний? - Він засунув руку за пазуху і витягнув якийсь предмет, що висів у нього на шиї на мотузці. Чи не хочеш вийти і

забрати у мене один сувенір?

Корум відчув, як до горла його підкотила нудота, рот заповнився гіркою слиною. Він упізнав висохлу кисть своєї власної руки з

кільцем на пальці, яке колись подарувала йому сестра.