Розділ «ІІІ Пол»

— Перепрошую?

— Розкажи, чим усе закінчиться. Я не можу чекати. Просто не можу.

Неначе він не знав, як воно все обернеться? Знав. Якби Енні принесли всі двадцять бобін плівки з новими епізодами про Рокетмена, чи стала би вона чекати, відкриваючи по одному пакунку раз на тиждень або навіть раз на день?

Він подивився на над’їдену лавину її морозива: одна вишня майже сховалася в збиті вершки, інша плавала в шоколадному сиропі. Він згадав, як бачив вітальню, заставлену тарілками з засохлою цукровою глазур’ю.

Ні. Енні не стала би чекати. Енні передивилася б усі двадцять серій за одну ніч, навіть якби підірвала собі зір та отримала напад головного болю.

Бо Енні полюбляла солоденьке.

— Не можу, — відповів Пол.

Її обличчя відразу потемніло, але на ньому також промайнула тінь полегшення, чи не так?

— Невже? Чому ж ні?

«Тому що на ранок ти втратиш до мене всяку повагу», — подумав він і подавив смішок. Насилу подавив.

— Бо я — кепський оповідач, — натомість відповів він.

Енні проковтнула решту санді п’ятьма величезними ложками, від чого горло Пола похололо, неначе вкрилося памороззю. Тоді вона поставила тарілку і сердито подивилася на нього, ніби він був не великий Пол Шелдон, а якийсь недолуга, який насмілився критикувати великого Пола Шелдона.

— Якщо ти такий кепський оповідач, як же ти пишеш бестселери, а мільйони людей захоплюються твоїми книжками?

— Я й не кажу, що я кепський письменник . Гадаю, з цим я насправді вправляюся досить непогано. Але як оповідач я пасу задніх.

— Ти просто знайшов собі велике кукурікнуте виправдання.

Обличчя Вілкс одразу потемніло. Вона затиснула цупку тканину спідниці в лиснючих кулаках. У кімнату повернувся Ураган Енні. Історія повторювалася. Проте зараз усе було трохи інакше, так? Він і досі боявся Енні, але зараз її влада над ним послабшала. Здавалося, життя Пола втрачало свою цінність , мушу чи не мушу. Він тільки боявся, що Вілкс знову може його скривдити.

— Це не виправдання, — відповів він. — Це дві різні речі, як яблука та апельсини, Енні. Люди, що вміють розповідати, як правило, не можуть писати. Якщо ти дійсно думаєш, що вправні письменники вміють збіса гарно говорити, то ти ніколи не бачила тих бідолашних романістів, які ледве можуть зв’язати два слова на інтерв’ю в «Тудей шоу»[144].

— А я не хочу чекати, — надулася Енні. — Я зробила тобі гарне санді, і ти хоч трохи мені віддячиш, якщо розповіси бодай дещо. Гадаю, в деталі вдаватися не треба, але… барон убив Калторпа?

Її очі блищали.

— Це єдина річ, яку я дійсно хочу знати. І що він зробив із тілом, якщо убив? Порубав на шматки та сховав у скриню, з якої його дружина не спускає очей? Я так думаю…