Розділ «ІІІ Пол»

«І що з того, ну, покомизився разок. Але одного разу було достатньо, чи не так? Більш ніж достатньо. Коли це сталося? За тиждень після того, як вона принесла своє бякотне санді? Десь так. Лише одна комиза на тиждень. Поскаржився, що стукіт цієї мертвої клавіші зводить мене з розуму. Я ж навіть не казав, щоби вона бігла купляти ще одну вживану машинку з цілими літерними важелями в Ненсі Курвонгер, чи як її там. Я просто сказав, що це клацання зводить мене з розуму, аж раптом — на тобі! Я й оком не встиг зморгнути, коли справа дійшла до великого пальця лівої руки. Оп! — і нема, мов лизень злизав. Хоча насправді Енні так вчинила не тому, що я комизився через машинку, атож? Вона відрубала мені пальця, бо я їй був відмовив і їй довелося визнати свою неправоту. То була гнівна помста. Лють як результат усвідомлення. Усвідомлення чого? Того, що вона не мала наді мною влади — а я, натомість, мав над нею перевагу. Сила мушу. Врешті-решт із мене вийшла непогана Шехерезада».

Маячня. Сміховинна маячня. Але така вже наша реальність. Мільйони людей залягли б од сміху, але тільки тому, що вони не розуміють, як поширюється вплив мистецтва — навіть такого нікчемного, як популярна література. Домогосподарки лаштують свій денний розпорядок навколо мильних опер. Якщо вони повертаються на роботу, то купівля відеомагнітофона стає для них головним пріоритетом, аби вони мали змогу дивитися ті мильні опери вночі. Коли Артур Конан Дойл убив Шерлока Голмса на Райхенбахському водоспаді, уся вікторіанська Англія, як один, повстала та зажадала повернення героя. Тон читацьких протестів достеменно нагадував Енні — не розпука через втрату, а обурення. Дойла лаяла власна мати, коли він розповів їй у листі про намір покінчити з Голмсом. Її обурена відповідь прийшла в такому посланні: «Убити нашого хорошого містера Голмса? Нісенітниця! Не смій!»

Або, наприклад, випадок із його другом, Гері Рудманом, який працював у громадській бібліотеці Боулдера. Одного разу Пол зайшов до нього в гості, але побачив тільки чорні завіси на вікнах і чорний пуховий креп на дверях. Пол стривожився й почав тарабанити, поки Гері не відповів. «Іди геть, — сказав Гері. — У мене депресія. Дехто помер… Він для мене багато важив». Коли Пол спитався про небіжчика, Гері стомлено відповів : «Ван дер Валк». Пол чув, як його друг іде від дверей, і, хоча він знову постукав, Гері не повернувся. Ван дер Валк, як виявилося, був вигаданим детективом, якого створив (а тоді знищив) письменник на ім’я Ніколас Фрілінг.

Пол вирішив, що реакція Гері була дещо перебільшеною і радше скидалася на претензійний арт-проект. Коротше кажучи, Гері став у позу. Пол продовжував так вважати аж до 1983 року, коли прочитав «Світ за Гарпом»[145]. Він припустився помилки, коли незадовго до сну взявся за сцену, де молодший син Гарпа вмирає від того, що його проштрикують важелем від коробки передач. Після цього Пол довго не міг заснути. Та сцена не йшла йому з голови. Поки він крутився та вертівся в ліжку, йому не раз спадало на думку, що горювати за вигаданим персонажем — це безглуздя. Адже Пол саме горював. Усвідомлення, однак, не допомогло йому заснути, натомість він почав думати, що недооцінив глибину почуттів Гері Рудмана щодо смерті Ван дер Валка. Це викликало інший спогад: як одного спекотного літнього дня, коли йому було дванадцять років, він дочитав «Володаря мух» Вільяма Голдінга[146], поки йшов до холодильника по склянку освіжаючого лимонаду… аж раптом він круто змінив напрямок та припустив до ванної кімнати. Там він нахилився над унітазом, і його вивернуло.

Пол почав згадувати інші випадки цієї дивної манії: кожен місяць, коли приходили пакунки з продовженням «Маленької Дорріт» або «Олівера Твіста» Діккенса, у доках Балтимора збирався цілий натовп (деякі покупці навіть тонули, але це не бентежило решту). Або стара жінка ста п’яти років, яка заявила, що житиме, поки містер Голсуорсі не закінчить «Сагу про Форсайтів», — і вгадайте, хто помер усього за годину після того, як їй прочитали останню сторінку останнього тому? Або молодий альпініст, госпіталізований із нібито смертельним випадком гіпотермії, чиї друзі без упину, цілодобово, читали йому «Володаря перснів», поки він не вийшов із коми. І сотні інших подібних інцидентів.

Пол вважав, що будь-який автор художніх бестселерів міг би навести власні приклади того, як читачі з головою поринають у вигадані світи, що їх створюють письменники… приклади комплексу Шехерезади — так розмірковував Пол, дрімаючи під ревіння косарки Енні, що долинало та відступало, відбиваючись луною вдалині. Він згадав, як отримав два листи, в яких пропонувалося створити парк розваг, присвячений Мізері, на кшталт світів Діснея чи інших луна-парків. В одному з цих листів він навіть знайшов кілька грубих креслень. Але пальма першості дісталася місіс Роман Д. Сендпайпер ІІІ, яка мешкала в Інк Біч, штат Флорида (і вона посідала місце переможця до того моменту, поки в житті Пола не з’явилася Енні Вілкс). Місіс Роман Д. Сендпайпер ІІІ, яку серед людей звали Вірджинією, перетворила свою спальню на другому поверсі у Вітальню Мізері. Вона надіслала полароїдні знімки Прядки Мізері, Секретера Мізері (на якому виднівся незакінчений лист подяки містеру Фаверею, в якому Мізері обіцяла відвідати вечір випускників двадцятого листопада і який був виписаний не плавними округлими літерами, а старомодним каліграфічним безстатевим почерком, який навряд чи пасував його героїні), Канапа Мізері, Вишивки Мізері («Нехай любов керує тобою, але не смій керувати любов’ю!» ) і тощо, і тощо. Усе меблювання, як зазначалося в листі місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер, було автентичним, а не підробленим. А оскільки Пол не мав причин сумніватися, то відразу вирішив, що так воно й було насправді. У такому разі це було дуже коштовне втілення фантазій, що мало обійтися місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер у тисячі доларів. Місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер поспішила запевнити його, що вона не використовувала персонажа Пола Шелдона з метою отримання прибутку й у жодному разі (борони Боже!) не збирається цього робити надалі. Їй просто хотілося, щоби він продивився фотографії і вказав на неточності, яких, на її думку, мало бути дуже багато. Місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер також сподівалася почути його відгук. Від цих знімків у Пола виникло дивне, майже невловне відчуття, ніби хтось сфотографував картини з його власних фантазій. Він усвідомив, що кожного разу, як він уявлятиме собі маленьку вітальню-кабінет Мізері, в голові одразу вискакуватимуть полароїдні знімки місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер, що будуть затьмарювати його власну ілюзію життєрадісною, проте одновимірною конкретністю. Сказати їй , які були неточності? Що за нісенітниця! З того моменту саме Пол мав мучити себе питаннями про неточності. Тож він написав їй короткого листа, в якому висловлював свої привітання та захват, але не наважився поставити запитання, які хвилювали його найбільше: наприклад скільки здорового глузду лишилося в місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер. Потім він отримав наступного листа із новим набором полароїдних світлин. Перше послання місіс Роман Д. («Вірджинії») Сендпайпер складалося з двох сторінок, списаних від руки, та сімох фотографій. Другий лист містив десять сторінок і сорок фотографій. Він являв собою вичерпний (а тому жахливо стомливий) опис того, де місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер знайшла кожен артефакт, скільки за нього заплатила та скільки пішло на реставрацію. Місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер розповідала, як розшукала чоловіка на ім’я Маккіббон, якому належала стара мисливська рушниця дрібного калібру, і як вона вмовила його поцілити в стіну, біля якої стояло крісло Мізері. Місіс Роман Д. («Вірджинія») Сендпайпер не могла заприсягтися, що то була відповідна рушниця, але вона знала напевне, що калібр саме той. На фотографіях були всілякі дрібниці, взяті крупним планом. І якби не пояснювальні надписи на зворотному боці світлин, вони би скоріше нагадували шаради з журналів, на кшталт: «Що ви бачите на цьому малюнку?», де максимально збільшений дріт канцелярської скріпки нагадував величезний стовп, а кільце на кришці пивної банки було схоже на скульптуру Пікассо. Пол не став відповідати на друге послання, але це не зупинило місіс Роман Д. («Вірджинію») Сендпайпер, яка написала йому ще п’ять листів (до перших чотирьох вона додала ще більше знімків), перш ніж спантеличено, ображено замовкла.

Останній лист був сухо підписаний «Місіс Роман Д. Сендпайпер». Незграбний натяк називати її просто Вірджинією відпав сам по собі.

Хоча нав’язливі ідеї, які опанували цю жінку, ніколи не сягали масштабів параноїдальної манії Енні Вілкс, Пол усе одно підозрював, що по суті це були ті самі почуття. Комплекс Шехерезади. Підсвідома, непоборна сила мушу .

Пол став поринати в сон. Зрештою він заснув.

Останнім часом Пол часто поринав у дрімоту, що зазвичай трапляється зі стариганами. Він засинав раптово, а іноді — у зовсім недоладний час, та й спав так само, як сплять старигани, тобто від зовнішнього реального світу його відділяла лише тоненька плівочка. Він досі чув гарчання газонокосарки, але звук ставав глибшим, грубішим, різкішим: тепер він нагадував виск електроножа.

Пол був вибрав невдалий день, щоби комизитися з приводу машинки, з якої випала літера «н». І, звісно, слушної нагоди заперечувати Енні Вілкс не існувало взагалі. Покарання можна було відстрочити… але не уникнути.

«Ну, якщо це клацання так тебе дратує, то я знаю спосіб відволікти тебе від цих нещасних “енок”». Він почув, як Енні шарудить на кухні, розкидаючи речі та проклинаючи все на світі своєю чудернацькою мовою. Через десять хвилин вона увійшла в кімнату зі шприцом, бетадином і електричним ножем. Пол одразу ж почав кричати. Певною мірою він почувався собакою Павлова. Коли Павлов дзвонив у дзвін, у собаки виділялася слина. Коли Енні входила до спальні зі шприцом, пляшкою бетадину і гострим ріжучим предметом, Пол починав кричати. Вона вставила штекер ножа в розетку біля візка, а Пол усе благав її, кричав і обіцяв добре поводитися. Коли він спробував ухилитися від шприца, вона наказала йому сидіти спокійно і бути слухняним, бо те, що має статися, станеться все одно, але вже без усілякої анестезії. Але Пол продовжував нити, благати та увертатися від голки, і тоді Енні запропонувала випробувати ніж на його горлі та покінчити з усім заразом, якщо він не заспокоїться.

Після цього він утихомирився і дозволив їй зробити укол. Цього разу бетадин разом із лезом ножа потрапили на великий палець лівої руки Пола (коли вона увімкнула ніж і лезо почало швидко рухатися туди-сюди, повітря сповнилося дрібними пурпуровими крапельками бетадину, але здавалося, що Енні цього не помічала), і зрештою по кімнаті розсіялося безліч крапель навіть глибшого червоного кольору. Тому що коли Енні бралася до діла, то не полишала його, поки не закінчувала. На Енні не діяли благання чи крики. Вона неухильно трималася обраного плану дій.

Коли стугонливе, вібруюче лезо врізалося у м’яку плоть між «майже-колишнім» великим пальцем і вказівним, Енні знову запевнила його у своїй любові таким голосом, який означав, що «мамі болить набагато більше, ніж Полі».

Тоді, тієї ночі…

«Це не сон, Поле. Ти розмірковуєш про такі речі, про які навіть не смієш думати, коли не спиш. Отже, прокинься! Заради бога, ПРОКИНЬСЯ!»

Але він не міг прокинутися.

Вона відрізала йому палець уранці і того ж вечора весело увірвалася до його кімнати, де він сидів, притиснувши до грудей забинтовану ліву руку, одурманений наркотиками й болем, а вона притягла торт і заволала: «Вітаю з днем народження!» своїм позбавленим мелодійності голосом, і, хоча в нього не було ніякого дня народження, весь торт був утиканий свічками, а в самому центрі, неначе велика додаткова свічка, стирчав із глазурі його палець, його сірий відрубаний палець, на якому ніготь завжди був трохи шорстким, тому що Пол мав звичку гризти нігті, поки підшукував потрібне слово, і вона сказала йому: «Якщо ти обіцяєш гарно поводитися, Поле, я відріжу тобі шматочок іменинного торту і тобі не доведеться їсти мою особливу свічку» , тож він пообіцяв гарно поводитися, тому що йому не хотілося їсти особливу свічку, а також тому (і в першу чергу тому), що Енні така добра Енні така чудова давайте подякуємо їй за наїдки а також за те що ми не повинні їсти свічки дівчатка просто хочуть розважатися але гряде щось страшне прошу не змушуй мене їсти власний палець Енні матусю Енні богиня коли Енні поруч краще не брехати вона знає коли ти спиш вона знає коли ти прокидаєшся вона знає чи був ти хорошим чи поганим тому будь хорошим заради Бога краще не кричати краще не вередувати не волати не кричати не кричати не кричати не кричати не…

Тоді він не став кричати.

Він закричав лише зараз, коли прокинувся, коли різко смикнувся вперед, від чого по всьому тілу прокотився біль, і Пол майже не усвідомлював, що його губи щільно зціплені, аби стримати крик, хоча ампутація пальця сталася понад місяць тому.