Розділ «ІІІ Пол»

Нарешті він зміг її переконати, що повернення до роботи не зашкодить, а допоможе йому одужати… Його переслідували примарні, проте напрочуд детальні образи, які виманили його з хмари, і слово «примарні» було дуже влучним: поки видіння не були записані, вони залишалися тінями, що ширяли без діла.

І хоча Енні не повірила Полу (принаймні, тоді), вона все одно дозволила йому повернутися до роботи. Не тому, що він переконав її, а через власне мушу.

Спочатку робота просувалася болісними, короткими сплесками по п’ятнадцять хвилин, можливо, по півгодини, якщо історія дійсно цього вимагала. Навіть незначні рухи спричиняли агонію. Будь-які зміни положення тіла збуджували в обрубку яскравий, живий біль, наче тліючий прапор охоплювало полум’я, коли віяв вітерець. Боліло люто, поки Пол писав, але це було не найгірше — гірше ставало через годину-дві, коли кукса, що починала загоюватися, відбивала йому розум докучливим свербінням, неначе в нозі роїлися сонні бджоли.

Він мав рацію, а не вона. Повністю він так і не одужав (імовірно, у такій ситуації йому б і не вдалося), але здоров’я покращилося, частково повернулися сили. Пол розумів, що горизонт його інтересів звузився, але сприймав це як плату за виживання. Те, що він узагалі вижив, було справжнім дивом.

Сидячи тут, перед цією машинкою з її поганими зубами, і озираючись назад, на період, у якому не відбувалося нічого, окрім роботи, Пол кивнув. Так, він гадав, що був Шехерезадою сам собі, так само як сам для себе грав роль примарної жінки, коли розпускав руки та дрочив у гарячковому ритмі власних фантазій. Полу не потрібна була консультація психіатра, аби визнати, що творчість має певний аутоеротичний бік — просто замість плоті письменник молотить по друкарській машинці, але обидві дії залежать від кмітливості, швидкості та повної відданості мистецтву вигадки.

Але чи не відбувалося також свого роду статевого акту, бодай уявного та недолугого? Бо тільки він знову почав писати… ну, Енні не заважала йому працювати, але, щойно Пол виконував свою денну норму, вона одразу забирала нові уривки — нібито щоби заповнити відсутні літери, але насправді щоби отримати свій кайф. Щоби задовольнити своє мушу. Він знав це так само, як сексуально активні чоловіки знають, яке побачення доведе до ліжка цього вечора, а яке — ні.

«Кіносеріали. Так. Повернемося до них. Хіба що протягом останніх кількох місяців вона ходила в кіно щодня, а не просто по суботах після обіду. А Пол, який брав її на сеанси, був ручним письменником, а не старшим братом».

Набіги на машинку ставали тривалішими, біль повільно відступав, Пол набирався сил… але все одно у нього не виходило писати так швидко, щоби задовольнити потреби Енні.

Мушу, яке тримало їх обох на цьому світі (і це було насправді так, бо без мушу Енні вже давно би порішила і його, і себе), також призвело до втрати пальця. Було жахливо, але при цьому трохи кумедно. «Де твоє почуття гумору, Поле? Сміятися корисно для здоров’я».

Подумай про те, що все могло би бути набагато гірше.

Наприклад, Енні могла би відтяти йому пеніс.

— А в мене він усього один, — сказав Пол і дико зареготав у порожній кімнаті, сидячи перед ненависною «Роял» зі щербатою посмішкою. Він сміявся, поки не заболіли нутрощі й обрубок. Він сміявся, поки не заболів його розум . Згодом регіт перетворився на жахливі хрипкі ридання, які розбурхали біль навіть у куксі великого пальця на його лівій руці, і, коли це сталося, Пол нарешті зміг зупинитися. Він якось апатично почав розмірковувати про те, що перебуває на межі божевілля.

А ще він збагнув, що насправді це не має ніякого значення.

Одного разу, незадовго до ампутації пальця (можливо, навіть менш ніж за тиждень), Енні прийшла з двома гігантськими порціями ванільного морозива, банкою шоколадного сиропу «Гершиз», балончиком вершків «Редді-Віп» і баночкою криваво-червоних коктейльних вишень, що плавали в соку, неначе біологічні зразки.

— Я вирішила зробити нам санді[143], Поле, — сказала Енні. Її тон був оманливо веселим. Полу він не сподобався. Ані її тон, ані зніяковілий погляд її очей. «Я погана дівчинка», — говорив цей погляд. Він викликав у Пола побоювання, примушував нашорошити вуха. Йому було надто легко уявити, що Енні мала такий самий вираз обличчя, коли підкладала купу одягу на сходах в одному випадку і мертвого кота — в іншому.

— Ой, дякую, Енні, - сказав Пол і став спостерігати, як вона наливає сироп і вичавлює з балончика хмаринки збитих вершків. Вона виконувала ці завдання напрацьованою, важкою рукою заслуженого цукроголика.

— Нема за що. Ти на це заслуговуєш. Ти так важко працював.

Вона подала йому санді. Десерт став нудотно солодким уже після третьої ложки, але Пол продовжував їсти. То був свідомий вчинок, бо одним із основних правил виживання тут, на мальовничому Західному схилі, було: «Коли Енні пригощає, краще не відмовлятися». Деякий час вони мовчали, а потім Енні поклала ложку, тильною стороною долоні витерла суміш шоколадного сиропу й підталого морозива з підборіддя й улесливо промовила:

— Розкажи, що буде далі.

Пол поклав свою ложку.