Розділ «ІІІ Пол»

Пол сидів біля вікна. Він уже зовсім прокинувся, прокинувся настільки, аби усвідомити, що машина, яка завертала на під’їзну доріжку, — така ж реальна, якою колись була його ліва нога.

«Кричи! Чорт забирай, кричи!»

Він хотів , але здоровий глузд виявився сильнішим — навіть занадто сильним. Пол не міг розтулити рота. Він спробував і побачив, як із-під леза ножа пирскають коричнюваті краплі бетадину. Він спробував і почув, як задзвеніла сокира, коли вдарилася об його кістку, і м’який звук «фуф!», коли від сірника в руці Енні спалахнув пальник.

Він спробував відкрити рота і не зміг.

Спробував підняти руки. Теж не вийшло.

Між зціплених губ вихопився жахливий стогін, і руки легенько, навмання, затарабанили по боках машинки. Ось і все, що він міг зробити для свого порятунку. Ніщо (за винятком, мабуть, того моменту, коли він зрозумів, що його ліва ступня лишалася на місці, у той час як ліва нога рухалася) не могло зрівнятися з цією клятою непорушністю. Ці думки промайнули в голові за лічені секунди (за п’ять, можливо, десять митей), хоча Полу Шелдону здалося, що спливли роки.

Неозброєним оком було видно, що це його порятунок: усе, що треба було зробити, це розбити вікно, зламати клямку, на яку ця курва замкнула його рот, і заверещати: «Допоможіть мені, допоможіть, врятуйте мене від Енні! Врятуйте мене від богині!»

У той же час інший голос волав: «Я буду хорошим, Енні! Я не буду кричати! Я буду хорошим, я буду хорошим, заради всього святого! Я обіцяю не кричати, тільки більше нічого від мене не відрубуй!» Чи він усвідомлював раніше , наскільки вона його залякала чи якої частини його сутності (разом із печінкою та хоробрістю) вона встигла його позбавити? Він знав, що його постійно тероризують, але чи розумів, наскільки звузилася його суб’єктивна реальність, яку він колись вважав непохитною та сприймав як належне?

Напевне він знав тільки одне: у нього були набагато важливіші проблеми, ніж параліч язика, — так само набагато більше проблем становили нещодавно написані розділи, а не відсутні літерні важільці, чи лихоманка, чи ляпсуси в сюжеті, або навіть втрата сили волі та завзяття. А правда була такою простою, що аж страшно ставало. Він відмирав дюйм за дюймом, але подібна смерть не лякала його так сильно, як він того очікував. Проблема полягала в тому, що він відходив поступово, і це було жахливо, бо нагадувало недоумство.

«Не кричи!» — пролунав панічний голос тієї самої миті, коли коп відчинив двері патрульної машини і вийшов, поправляючи свого рейнджерського капелюха. Це був молодик років двадцяти двох чи двадцяти трьох, у сонцезахисних окулярах із такими темними й блискучими скельцями, що вони нагадували калюжі необробленої нафти. Він трохи забарився, поправляючи складки на своїх формених брюках кольору хакі, перебуваючи всього за тридцять ярдів від чоловіка з блакитними очима, що визирали з блідого, зарослого, старечого обличчя, який витріщався на нього крізь віконну шибку, стогнучи крізь стиснуті губи і безпорадно тарабанячи руками по дошці, що лежала на бильцях візка.

не кричи

(«так, кричи» )

кричи, і на цьому все закінчиться, кричи, і всьому настане край

(«ніколи ніколи не буде кінця поки я не помру цьому хлопцеві не справитися з богинею» )

Поле, о Боже, ти вже помер? Кричи , лайно ти залякане! КРИЧИ, ЯК НА СМЕРТЬ!!!

Його губи розтиснулися, випускаючи короткий хрипкий звук. Він ривком набрав повні легені повітря й заплющив очі. Він не мав жодного уявлення, що з нього вийде і чи вийде взагалі, поки не пролунав крик:

— АФРИКА! — заволав Пол.

Його тремтячі руки злетіли вгору, як наполохані птахи, і обхопили голову, ніби утримуючи мозок, який от-от мав вибухнути:

— Африка! Африка! Допоможіть! Допоможіть! Африка!

Його очі широко розчахнулися. Коп озирнувся на будинок. Пол не бачив очей Рейнджерського Капелюха крізь окуляри, проте нахил голови видавав деяке сум’яття. Він зробив крок уперед і зупинився.