Розділ «ІІ Мізері[70]»

Її погляд затьмарився, розфокусувався.

— Не хвилюйся, — відповіла Енні. — Я маю відповідну кваліфікацію.

Сокира зі свистом опустилася та вгризлася Полу в ногу одразу над кісточкою. Тілом прокотився гігантський розряд болю. Лице Енні поплямувала темно-червона кров, неначе бойове розфарбування індіанців. Бризки полетіли на стіни. Пол чув, як лезо заскреготало об кістку, коли Енні витягала сокиру з рани. Він дивився на себе та не вірив власним очам. Кров заливала простирадло. Він бачив, як здригаються пальці на нозі. Він бачив, як Енні знову занесла та опустила сокиру. Із зачіски повипадали шпильки, волосся затуляло спорожніле лице.

Пол намагався відповзти, незважаючи на біль у нозі та коліні, і збагнув, що нога рухалася, а стопа — ні. Він тільки розширив рану, вона розчахнулася, наче роззявлений рот. Він устиг зрозуміти, що стопа з’єднувалася з ногою лише м’язами гомілки, і потім лезо знову опустилося прямісінько в рубану рану, остаточно відділивши стопу та глибоко зайшовши в матрац. Рипнули, вискнули пружини.

Енні підняла сокиру та безтямно відкинула її вбік. Якусь мить вона задумливо дивилася на обрубок, а потім взяла коробку сірників і запалила один. Далі вона підібрала пропановий пальник, на якому стояв надпис «Бенз-О-матиК», та викрутила вентиль. Пальник зашипів. Кров лилася з того місця, де колись був Пол. Енні акуратно піднесла сірник до сопла «Бенз-О-матиКа». Почулося шипіння — фуф! — з’явився жовтий вогник. Енні викрутила його до потужного синього полум’я.

— Накласти шви не вийде, — сказала вона. — За браком часу. Як і зупинити кровотечу джгутом. Немає точки, аби затиснути судину. Треба

(«сполоснути» )

припекти.

Вона нахилилася. Пол закричав, коли вогонь лизнув відкриту, кровоточиву рану. Здійнявся дим. Він був солодким. Пол провів свій перший медовий місяць на Мауї[132] та відвідав луау[133]. Цей запах був схожий на той, що йшов від свині, яку цілий день запікали в земляній ямі. Порося було посаджене на рожен, а жирне чорне м’ясо відпадало з кісток.

Боляче було до крику. І Пол кричав.

— Майже закінчила, — повідомила Енні та ще більше викрутила вентиль на пальнику. Зайнялося простирадло навколо обрубка, який припинив кровоточити. Він почорнів, наче свиняча шкіра, коли тушу дістали з землі. Енні відвернулася, але Пол зачаровано спостерігав, як легко відділяється хрумка, запечена шкіра, наче промокла сорочка від тіла футболіста після матчу.

— Майже кінець…

Енні вимкнула пальник. Навколо ноги звивалися язики полум’я, а крізь них маячіла відрубана стопа. Вілкс нахилилася та взяла старого доброго друга — жовте пластмасове відро. Вона вилила його вміст на вогонь.

Пол усе кричав і кричав. Біль! Богиня! Біль! О, Африка!

Енні стояла й дивилася на нього, дивилася на темні, закривавлені простирадла, і в її очах читався неусвідомлений жах — такий вигляд має жінка, яка почула по радіо, що десь у Пакистані чи Туреччині землетрус погубив десятки тисяч людей.

— З тобою все буде гаразд, Поле, — раптом вимовила вона переляканим голосом. Очі безцільно забігали по кімнаті, як і тоді, коли їй здалося, що від палаючих сторінок роману може статися пожежа.

Несподівано Енні зупинила на чомусь погляд і трохи розслабилася.

— Треба винести сміття.

Вона підібрала ступню. Пальці досі смикалися. Вона понесла ступню до виходу. Поки дійшла до дверей, пальці завмерли. Пол побачив шрам на внутрішній стороні стопи та згадав, як його отримав. У дитинстві він наступив на розбиту пляшку. Невже це сталося на пляжі Ревер? Так, саме там. Він пригадав, як заплакав і батько сказав йому, що рана невелика. Батько сказав, аби він припинив поводитися так, наче йому відрізали ту довбану ногу. Енні зупинилася у дверях та озирнулася на Пола, який вищав і звивався в обсмаленому, просякнутому кров’ю ліжку. Його обличчя смертельно побіліло.

— Тепер ти кульгавий, — сказала вона, — і я тут ні до чого. Ти сам у всьому винен.