Розділ «ІІ Мізері[70]»

— Так…

— Одного разу — по ліки, потім — по їжу, і ще раз — по воду.

— Так, кажу ж тобі! — спробував заволати Пол, але з нього вийшов лише безсилий хрип.

Енні знову засунула руку в кишеню спідниці та дістала кухонний топірець. Гостре лезо блищало в яскравих променях ранкового сонця. Раптом Енні розвернулася вліво та кинула ніж. Жбурнула його зі смертельною, недбалою грацією циркового артиста. Ніж увійшов у штукатурку під фотографією Тріумфальної арки, лезо затремтіло.

— Я обслідувала твоє ліжко перед тим, як зробити премедикацію[127]. Я гадала, під матрацом будуть лише пігулки, і ніж виявився цілковитою несподіванкою. Я мало не порізалася. Але ж ти його туди не клав, чи не так?

Пол нічого не відповів. Думки шугали та крутилися в його голові, наче безконтрольні американські гірки в парку розваг. Премедикація. Так вона сказала? Премедикація? Несподівано до Пола прийшла впевненість, що зараз Енні витягне ніж зі стіни та каструє його.

— Ні, ти його туди не клав. Ти виходив по ліки, по їжу та по воду. А ніж… ну, мабуть, він прилетів та сам ковзнув під матрац. Так ось що сталося насправді!

Енні видала високий, іронічний смішок.

«ПРЕМЕДИКАЦІЯ??? Боже милий, саме так вона й сказала?»

— Хай тобі місця мало буде! — закричала Енні. — Хай тебе Бог покарає! Скільки разів?

— Гаразд, гаразд! Я взяв ножа, коли поїхав по воду! Зізнаюся! Якщо ти вважаєш, що я ще колись вибирався з кімнати, то піди заповни бланк по пунктах! Якщо думаєш, що було п’ять разів, то буде п’ять. Як забажаєш двадцять, п’ятдесят, сто разів — так воно і буде. Усе визнаю. Скільки захочеш, стільки разів я й виходив.

На якусь мить, забувшись у злості та наркотичному сп’янінні, Пол позбавився туманного, погрозливого відчуття, яке викликала фраза про премедикацію . Йому нестримно хотілося все їй пояснити, хоча він розумів, що такий навіжений параноїк, як Енні, відкидатиме всі логічні доводи. Було волого. Липка стрічка вогкості не полюбляла, тож, безумовно, маленькі ладламівські[128] пастки частенько відклеювалися та відлітали геть із першим протягом. А ще в домі водилися пацюки. Підвал затопило, хазяйка маєтку поїхала, і Пол чув, як вони шурхотіли в стінах. Звісна річ. Вони господарювали в будинку, приваблені всією тією бякотою, яку Енні скрізь позалишала. Скоріш за все, щури й були тими гремлінами, які порозривали більшість ниточок Енні. Але вона все одно цьому не повірить. У її уяві Пол був готовий подолати нью-йоркський марафон.

— Енні… Енні, що ти мала на увазі, коли говорила про премедикацію?

Але Вілкс зосередилась лише на одній думці:

— Я вважаю, що сім. Принаймні, сім. Так? — м’яко спитала вона.

— Якщо хочеш сім, хай буде сім. Що ти мала на увазі…

— Бачу, ти впертий понад усяку міру, — відказала Енні. — Мабуть, такі люди, як ти, настільки призвичаїлися фантазувати за гроші, що не можуть зупинитися навіть у реальному житті. Але все гаразд, Поле. Бо правила не змінюються, скільки б разів ти не виходив: сім, сімдесят чи сім разів по сімдесят. Правила незмінні, і наслідки також.

Пол плив і плив, зринав геть. Він заплющив очі та слухав, що вона говорила йому з далекого далека… наче потойбічний голос, що долинав з хмари. «Богиня», — подумалося йому.

— Поле, ти коли-небудь читав, як раніше велося на діамантовому родовищі Кімберлі[129]?

— Та я цілу книжку про це написав, — вихопилося в Пола, і він засміявся.