Розділ «ІІ Мізері[70]»

— Вони всі проти мене, усі! Гадаєш, вони би стали дослухатися, якби я розповіла, як усе сталося насправді? Так? Гадаєш, так? О, ні! Вони, напевне, взялися би торочити якусь маячню про те, як я зробила йому зауваження, а він мене висміяв і тому я його вбила! Вони, напевне, щось таке би сказали!

«А знаєш що, Енні? Знаєш, що? Можливо, ти зовсім недалека від істини».

— Місцеві птахи-нетіпахи зроблять усе , аби дошкулити мені, аби зганьбити моє ім’я.

Вона замовкла, не встигнувши захекатися, проте її дихання було важким, погляд був важким, ніби Енні припрошувала Пола заперечити їй. «Тільки спробуй!»

Вілкс зуміла якось опанувати себе та заговорила тихіше:

— Я помила… ну… те, що від нього лишилося… і одяг теж. Я знала, що треба робити. Пішов сніг, перший справжній сніг тої зими, і до ранку мало намести цілий фут. Я склала його одежу в пакет, загорнула тіло в простирадла, а після заходу сонця повезла це все до висохлого русла, що біля траси № 9. Я спустилася схилом на милю від того місця, де ти розбився. Ішла, поки не дісталася лісу, там усе й покинула. Ти, певно, вважаєш, що я сховала тіло, але я нічого не ховала. Я вирішила, що невдовзі його вкриє сніг, а весняна повінь віднесе останки вниз річкою, бо я лишила їх у самому руслі. Саме це й сталося, але я не думала, що він запливе так далеко . Ну, тіло знайшли аж через рік. Власне, краще би тіло залишилося десь поближче, бо в Грайдерському заповіднику завжди повно туристів та орнітологів. У наших лісах майже ніхто не ходить.

Енні всміхнулася.

- І тепер твоя машина теж там, Поле, десь між трасою № 9 і Грайдерським заповідником, десь у лісі. Достатньо далеко, аби з дороги було не помітно. Я встановила на Старій Бессі ліхтар, і він досить потужний, тож я переконалася, що твій автомобіль віднесло течією в хащі. Гадаю, мені варто сходити туди пішки, коли вода трохи спаде, але я майже цілком упевнена, що машини вже немає. Через два, п’ять або сім років її знайдуть мисливці, вона буде вкрита іржею, а бурундуки облаштують собі гнізда в сидіннях. Але на той час ти вже закінчиш писати мою книжку й повернешся до Нью-Йорка, або Лос-Анджелеса, чи куди захочеш, а я тихо-мирно житиму собі тут. Може, ми навіть будемо інколи листуватися.

Тепер Енні всміхалася замріяно — наче жінка, яка бачить у небі чудовий замок, але усмішка зникла, і Вілкс знову перейшла до справи.

— Тож я поїхала додому, а дорогою дещо обмірковувала. Я мала добре все обдумати, бо твою машину не знайдуть, а це означає, що ти таки зможеш лишитися, зможеш закінчити мою книжку. Часом я була не певна, що все вийде, розумієш, хоча ніколи не казала тобі, бо не хотіла засмучувати. Почасти мені не хотілося тебе засмучувати, бо я розуміла, що ти втратиш натхнення й не будеш так гарно писати. Але насправді, мій милий, причина набагато глибша. Знаєш, спочатку я полюбила ту частину тебе, яка пише чудові історії, бо це все, що в мене було. Про решту тебе я нічого не знала й гадала, що вона може виявитися досить неприємною. Я не якась там дурепа. Я читала про деяких так званих «відомих письменників» і збагнула, що серед них трапляються дуже неприємні особи. Наприклад, Ф. Скотт Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей і той селюк із Міссісіпі, Фолкнер[124], чи що, — може, вони й отримували Пулітцерівські премії[125] і таке інше, але все одно лишалися кукурікнутими п’яничками. Та й решта якщо не пишуть захопливих оповідок, то напиваються, обдовбуються, волочаться за жінками та бозна-чим іще займаються. Але ти не такий. З часом я пізнала решту Пола Шелдона і — сподіваюся, ти правильно зрозумієш мої слова — полюбила його цілком і повністю.

— Дякую, Енні, - промовив він, пливучи на вершечку золотистої блискучої хвилі, і подумав: «Знаєш, мабуть, ти помиляєшся щодо мене. Тобто в цій оселі вкрай бракує ситуацій, які можуть ввести чоловіка в гріх. Важкувато вештатися по барах, коли в тебе зламано обидві ноги, Енні. А щодо наркотиків, то я регулярно отримую свій кайф від Бджолиної богині бурка».

— Але чи ти захочеш лишитися? — підсумувала Енні. — Я постійно загадувалася цим питанням, і, як би мені не хотілося завести на очі запону, я знала відповідь. Знала ще до того, як побачила відмітини на одвірку.

Вона вказала на двері, і Пол подумав: «Можу побитися об заклад, що вона знала з самого початку. Заводити запони? Хто завгодно, тільки не ти, Енні. Тільки не ти. Я робив це за нас обох».

— Пам’ятаєш, як я вперше поїхала? Після тої дурної сварки через папір?

— Так, Енні.

— Саме тоді ти вперше вибрався з кімнати, так?

— Так, — погодився Пол. Заперечувати не було сенсу.

— Атож. Ти хотів знайти ліки. Я мала передбачити, що ти здатен на все, аби роздобути пігулки, але коли я злюся, то стаю… сам знаєш.

Вона знервовано загиготіла. Пол не поділяв її веселощів, навіть не всміхнувся. Він надто добре пам’ятав болісну, нескінченну інтерлюдію з голосом примарного коментатора, який наживо освітлював події.

«Так, я знаю, — подумав Пол. — Ти стаєш бякотою».