Розділ «ІІ Мізері[70]»

(«премедикація? премедикація?» )

- Інколи місцеві робітники крали діаманти. Вони загортали їх у листя та засовували собі в задній прохід. Якщо їм вдавалося вибратися з Великої діри та не попастися, вони пускалися навтьоки. І знаєш, що робили з ними британці, якщо хапали втікачів до того, як вони перепливуть Оранжеву річку до країни бурів[130]?

— Гадаю, страчували, — відповів Пол, не розтуляючи повік.

— О, ні! Це наче здати дорогу машину на брухт через поламану пружину. Коли їх ловили, наглядачі все одно хотіли, аби робітники мали змогу працювати… а також аби вони не могли більше втекти. Це називається «кульгання» , Поле, і саме це я збираюся зробити з тобою. Заради власної безпеки… а також заради твоєї. Повір, тебе треба захищати від себе самого. Не хвилюйся, буде трохи боляче, а потім усе мине. Тримайся цієї думки.

У дурмані промайнув жах, наче різкий порив вітру, що ніс у собі гострі леза. Пол розчахнув очі. Енні підвелась і відкинула ковдру, що прикривала покручені ноги та голі ступні.

— Ні, - промовив він, — ні… Енні… що б ти не замислила, ми можемо все обговорити, чи не так?… Будь ласка…

Вона нахилилася, а коли випросталася, то тримала в одній руці сокиру з дровника, а в іншій — пропановий пальник. Зблиснуло лезо. Збоку пальника стояло слово «Бенз-О-матиК». Енні знову нахилилася і цього разу дістала темну пляшку та коробку сірників. На темній пляшці виднілася етикетка, на якій було написано слово «Бетадин»[131].

Пол ніколи не зміг забути ці речі, ці слова, ці назви.

— Ні, Енні! - закричав він. — Енні, я залишуся тут! Навіть із ліжка не вставатиму! Прошу тебе! Господи, прошу, не ріж мене!

— Усе буде добре, — відповіла вона, і її обличчя посіріло, ніби Енні знову вимкнули з розетки. То був вираз запаморочливої порожнечі. Перш ніж свідомість Пола зникла в ненаситному полум’ї паніки, він устиг подумати, що, коли все скінчиться, в Енні залишаться тільки неясні спогади про те, що вона накоїла, — так само вона призабула, як убила дітей, старих, смертельно хворих і Ендрю Помероя. Зрештою, ця жінка десять хвилин тому оголосила, що працювала медсестрою лише десять років, хоча вдягла уніформу далекого 1966 року.

«Цією самою сокирою вона зарубала Помероя. Я точно знаю».

Пол вищав і молив без упину, але його слова зливалися в нерозбірливе бурмотіння. Він спробував перевернутися на інший бік, подалі від Енні, і ноги одразу дали про себе знати. Він хотів підтягнути їх до грудей, зробити менш вразливими, і тоді запротестувало коліно.

— Ще хвилинку, Поле, — сказала Енні, відкупорила бетадин і змастила червоно-коричневою рідиною кісточку на лівій нозі. — Ще хвилину, і все скінчиться.

Вона крутонула в руці сокиру, і на її сильному правому зап’ястку понапиналися вени. Пол помітив, як блимнув аметист на пероні, що вона тепер носила на мізинці. Енні змастила один бік леза бетадином. Пол відчув його запах — запах лікарні. Він свідчив про те, що зараз тобі зроблять укол.

— Болітиме не сильно, Поле. Зовсім трошки.

Енні перевернула сокиру іншим боком та хлюпнула розчин на другий бік леза. Перед тим як липка маса залила поверхню, Пол угледів рідкі паростки іржі, що вкривали метал.

— Енні Енні о Енні прошу прошу ні прошу не треба Енні клянуся я буду слухняним Богом присягаюся буду слухняним дай мені ще один шанс О ЕННІ БУДЬ ЛАСКА ДАЙ МЕНІ ШАНС УСЕ ВИПРАВИТИ…

— Болітиме не сильно. Давай уже покінчимо з цією марудною справою, Поле.

Вона жбурнула відкриту пляшку бетадину через плече. Її обличчя було порожнім і водночас беззаперечно суцільним. Енні опустила праву руку майже до сталевого обуха сокири, лівою схопилася трохи вище по руків’ю та розставила ноги в боки, наче лісоруб.

— ЕННІ ПРОШУ БУДЬ ЛАСКА НЕ КРИВДЬ МЕНЕ!