Розділ «ІІ Мізері[70]»

Деякі фрази з опублікованих допитів були справжніми перлами:

Чи вони викликали в мене жаль? Звісно, що викликали. Враховуючи те, в якому світі ми живемо.

Мені нема чого соромитися. Мені ніколи не буває соромно. Усі мої вчинки остаточні, я ніколи не оглядаюся на минуле.

Чи я відвідувала похорони дітей? Звісно, ні. На похоронах мені стає моторошно та сумно. Окрім того, я не вірю, що в немовлят є душі.

Ні, я ніколи не плакала.

Чи було мені шкода? Це філософське питання, чи не так?

Звісно, я зрозуміла останнє запитання. Я розумію всі ваші запитання. Я знаю, ви всі проти мене.

«Якби вона наполягла на тому, аби свідчити в суді самостійно, — подумав Пол, — то адвокату, мабуть, довелося би її пристрелити, аби вона не напатякала зайвого».

Тринадцятого грудня 1982 року справу передали присяжним. Статтю з «Новин Скелястих гір» ілюструвала фотографія, на якій Енні спокійно сиділа в камері для підсудних і читала «Пригоди Мізері». Коментар під фото питав: «МІЗЕРНА? ТІЛЬКИ НЕ ЛЕДІ ДРАКОН. Енні безтурботно читає, очікуючи на вирок».

І зрештою, шістнадцятого грудня, з’явилися кричущі заголовки: «ЛЕДІ ДРАКОН НЕВИННА». У статті наводилися пояснення одного з присяжних, який побажав лишитися невідомим: «У мене є дуже великі сумніви щодо її невинуватості. На жаль, я маю такі самі сумніви щодо її провини. Сподіваюся, її знову притягнуть до відповідальності, але за іншою статтею. Можливо, обвинуваченню вдасться зібрати більш переконливі докази».

«Усі знали, що вона винна, але ніхто не зміг цього довести. Тому вона вийшла сухою з води».

Протягом трьох-чотирьох наступних сторінок справа добігла кінця. О. П. заявив, що Енні неодмінно будуть судити за іншими статтями. За три тижні він відмовився від своїх слів. У лютому 1983 року окружна прокуратура випустила заяву, що, хоча справа щодо вбивства немовлят у Боулдерській лікарні розслідується повним ходом, справу проти Енні Вілкс закрито.

Вийшла сухою з води.

Її чоловік не давав жодних свідчень у суді. Цікаво, чого б це?

До кінця книги залишалося чимало сторінок, проте вони височіли таким охайним, незайманим стосом, що Пол здогадався — поки що історія Енні закінчилася. Хвала Господу.

На наступній сторінці була вирізка з «Вісника Сайдвіндера» від дев’ятнадцятого листопада 1984 року. У східний частині Грайдерського заповідника туристи знайшли понівечене, розчленоване тіло молодого чоловіка. Через тиждень репортери з’ясували, що це був двадцятитрирічний Ендрю Померой з Колд Стрім Гарбор[117], штат Нью-Йорк. У вересні, за рік до трагедії, Померой подався автостопом у Лос-Анджелес. П’ятнадцятого жовтня батьки отримали від нього останню звістку. Він зробив їм дзвінок за рахунок співрозмовника, коли перебував у Джулсбурзі[118]. Тіло Ендрю знайшли в пересохлому руслі річки. У поліції припускали, що насправді Помероя могли вбити біля траси № 9, а тіло дісталося заповідника вже під час весняного водопілля. Звіт патологоанатома свідчив про те, що рани були завдані сокирою.

Пол замислився, цього разу зі щирим інтересом, як далеко розташовувався Грайдерський заповідник від будинку Енні.

Він перегорнув сторінку та побачив останню (принаймні, поки що) газетну вирізку, і раптом йому забило дух. Після страшного, майже нестерпного блукання серед некрологів, що всівали попередні аркуші, Пол неначе стикнувся з оголошенням про власну смерть. Не зовсім, але…

— Але могилу вже можна копати, — хрипко й тихо промовив Пол.

Стаття з «Ньюзвік». Колонка «Зміна статусу». Під заміткою про розлучення однієї телевізійної акторки та кончину сталевого магната з Середнього Заходу стояв абзац: