Розділ «ІІ Мізері[70]»

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗНИКНЕННЯ: Пол Шелдон (42 роки), найкраще відомий низкою сентиментальних романів про сексуальну, легковажну та нездоланну Мізері Честейн, про що повідомив його агент, Брайс Белл. «Гадаю, з ним усе гаразд, — сказав Брайс, — але я би хотів, щоби він вийшов на зв’язок і приніс спокій у моє життя. А його колишні дружини хочуть, аби він також вийшов на зв’язок і приніс кошти на їхні банківські рахунки». Востаннє Шелдона бачили сім тижнів тому в Боулдері, штат Колорадо, куди він поїхав закінчувати свій останній роман.

Статтю було надруковано два тижні тому.

«Повідомлення про зникнення, та й по всьому. Просто повідомлення про зникнення. Я ще не помер, це не те саме».

Але дуже схоже. Раптом Полу конче знадобилися пігулки, і не лише тому, що боліли ноги. Боліло все . Він обережно поклав книгу на те саме місце, звідки взяв, та покотив візок до гостьової кімнати.

Надворі потужні, як ніколи, пориви вітру несли на будинок холодний дощ, і Пол стогнав і здригався від цих ударів. Йому було страшно, і він докладав останніх зусиль, щоби не розридатися.

За годину, коли Пол накачався наркотиками та потроху засинав, завивання вітру стало скоріше заспокійливим, ніж погрозливим. Він подумав: «Мені не втекти. Ніяк. Що там казав Томас Гарді в «Непомітному Джуді»[119]? «Хтось би міг прийти хлопцеві на допомогу, але ніхто не йшов… бо так не буває». Точно. Правильно. Корабель не зайде в порт, бо йому немає місця. Самотній Рейнджер готує рекламні сніданки з пластівців, а Супермен знімає кіно в Блискучому місті[120]. Ти сам по собі, Полі. Сам-самісінький. Може, воно на краще. Бо ти вже знаєш можливий вихід із цієї ситуації, чи не так?»

Так, звісно, Пол знав.

Якщо він хоче втекти, йому доведеться вбити Енні.

Так. Отакий вихід. Здається, єдиний. Час грати в нашу стару гру, Полі?… «Чи ти зможеш?»

Він відповів без жодних вагань. Так, зможу.

Повіки непомітно зімкнулися. Пол заснув.

Гроза тривала весь наступний день. Увечері вітер розігнав хмари і трохи розвиднілося, але температура різко впала з шістдесяти до двадцяти п’яти градусів. Надворі все геть заледеніло. Починалася друга доба, як Пол лишився на самоті. Він сидів біля вікна своєї спальні, визирав на блискучий, крижаний ранковий світ і слухав, як у сараї вищить свиня Мізері та ревуть корови.

Він часто чув тварин. Вони були такою ж частиною звукового фону, як і бій годинника у вітальні. Але такого вищання Пол іще не пригадував. Йому здавалося, що він уже колись чув це гучне коров’яче мукання, але то був далекий, лихий звук із лихого сну, коли його переповнював власний біль. Це трапилося того разу, коли Енні вперше поїхала, лишивши його без пігулок. Пол виріс у передмісті Бостона і майже все життя прожив у Нью-Йорку, але він здогадувався, що означають ці болісні крики. Одну з корів треба було подоїти. Іншу певно, що ні, оскільки Енні висотала її своїми нерегулярними доїннями.

А свиня?

Голодна. Ось і все. Цього було досить.

Сьогодні тваринам не полегшає. Пол сумнівався, що Енні дістанеться додому в той же день, навіть якби захотіла. Зовнішній світ у цій частині країни перетворився на одну велику ковзанку. Він трохи здивувався глибині свого співчуття до худоби та навіть розізлився на Енні, яка так безвідповідально та егоїстично покинула її мучитися у стійлах.

«Якби твої тварини вміли говорити, Енні, вони б розповіли тобі, хто тут СПРАВЖНЯ птаха-нетіпаха».

Пол, навпаки, почувався цілком затишно. Він споживав консерви, пив воду з нового графина, регулярно приймав ліки, дрімав по обіді. Казка про Мізері, її амнезію та нововідкритий (до того ж напрочуд спаскуджений) родовід неухильно прямувала в бік Африки, де мали відбуватися події другої половини роману. Іронія полягала в тому, що Енні примусила його написати без перебільшення найкращу книгу про Мізері. Єн і Джеффрі подалися до Саутгемптона[121], щоби готувати до відплиття шхуну під назвою «Лорелей». Мізері, яка продовжувала впадати в каталептичні транси в найбільш неслушні моменти (і, звісно, якби її ще хоч раз у житті вкусила бджола, то вона б одразу померла), мала зцілитися або загинути саме на Чорному континенті. За сто п’ятдесят миль від Лозтауна, маленького голландсько-британського селища у крайній північній точці ворожого, серпастого узбережжя Барбарії[122], жили бурка, найнебезпечніші аборигени Африки. Інколи бурка називалися бджолиними людьми. Не багатьом білим, які відправлялися в землі бурка, судилося повернутися, і поодинокі щасливчики розповідали неймовірні легенди про жіноче обличчя, що випинається з боку високого крихкого плоскогір’я. Безжальне обличчя з роззявленим ротом і величезним рубіном посеред кам’яного чола. Ходила ще одна легенда (звісно, просто чутка, але напрочуд популярна), що в печерах-стільничках, які заповнювали порожнину під інкрустованим чолом ідола, жили гігантські бджоли-альбіноси. Вони роїлися навколо своєї матки, желеподібного чудовиська з невичерпною отрутою… та неосяжними чарами.

Удень Пол розважався цими приємними вигадками, а по вечорах тихо сидів, дослухаючись до свинячого вищання та розмірковуючи, як йому вбити Леді Дракона.

Він збагнув, що в реальному житті змагання «Чи ти зможеш?» істотно відрізнялося від забавки, в яку він грався в дитячому таборі, сидячи навколішки в колі, чи в дорослому віці перед друкарською машинкою. Коли це була просто гра (навіть якщо тобі платили гроші, вона все одно лишалася грою), можна було вигадувати чудернацькі речі та вважати їх правдоподібними — наприклад, зв’язок між Мізері Честейн і міс Шарлоттою Евелін-Гайд (як виявилося, вони були сестрами від однієї матері, а батько Мізері весь цей час зависав у Африці з бджолиними людьми бурка). У реальному житті казкова магія втрачала свою силу.