Розділ «ІІ Мізері[70]»

Але його руки набули власного розуму та волі, вони продовжували гортати сторінки, усе швидше й швидше.

Ще дві коротенькі замітки про смерті в «Юніон Лідер»: одна сталася наприкінці вересня 1969 року, друга — на початку жовтня.

Дев’ятнадцяте березня 1970 року. Цього разу з газети «Геральд», місто Гаррісбург, штат Пенсильванія. Остання сторінка. «НОВИЙ МЕДИЧНИЙ ПЕРСОНАЛ У ЛІКАРНІ». На фото був зображений лисіючий чоловік в окулярах, який, мабуть, потайки наминав власні шмарклі, як подумалося Полу. Окрім нового керівника відділу зв’язків із громадськістю (тобто лисіючого чоловіка в окулярах), лікарня Ріверв’ю набрала двох лікарів, вісьмох медсестер, а також кухарів, прибиральників і одного вахтера.

Енні була однією з медсестер.

«На наступній сторінці, - подумав Пол, — я побачу маленьку замітку про смерть літнього чоловіка чи жінки, які випустили дух у лікарні Ріверв’ю міста Гаррісбург, штат Пенсильванія».

Точно. Старий нікчема, який сконав за допомогою визнаного фаворита — Тривалої Хвороби.

Далі — літній чоловік, який помер від рук вічної подружки — Швидкоплинної Хвороби.

Далі — трирічна дитина, яка впала у колодязь, отримала жахливі травми голови та була доставлена в Ріверв’ю у стані коми.

Пол заніміло гортав сторінки, поки вітер і дощ кидалися на стіни будинку. Її графік був невблаганним: вона отримувала посаду, вбивала людей, а потім переїжджала до іншого міста.

Раптом в уяві Пола зринув образ зі сну, який свідомість уже позабула, тож видіння набуло дельфійського відчуття «dejа vu»[115]. Він побачив Енні Вілкс у довгій сукні з фартухом та чепчиком, що прикривав її волосся. Енні в подобі медсестри з лондонської божевільні «Бедлам». В одній руці вона тримала кошик. Занурювала в нього долоню. Діставала пісок і кидала в обличчя людей, повз яких проходила. То був не заспокійливий, сонний пісок, а отруйний. Вона їх убивала. Коли їхньої шкіри торкався пісок, обличчя бліднули, а лінії, що відображали кволий пульс, ставали пласкими.

«Припустімо, вона вбила малих Кренміців, бо вони були паскудниками… і свою сусідку… можливо, навіть власного батька. А інші?»

Але Пол знав. Його внутрішня Енні знала. Старі та хворі. Усі вони були старі та хворі, окрім місіс Сімо, яка, напевне, перетворилася на овоч іще до того, як дісталася до лікарні. Місіс Сімо та малий, який упав у колодязь. Енні вбила їх, бо…

— Бо вони були щурами, що попалися в мишоловку, — прошепотів Пол.

«Бідолахи».

Звісно. Саме так. З погляду Енні, усі люди на світі поділялися на три категорії: паскудники, бідолахи… та Енні.

Вона невпинно рухалася на захід. Із Гаррісбурга — до Піттсбурга, Дулута, Фарго. Потім, 1978 року, Енні дісталася Денвера. Події незмінно відбувалися в однаковому порядку: «привітальна» стаття, де згадувалось ім’я Енні (Пол вирішив, що вона пропустила манчестерську вітальну замітку, бо не знала, що такі новини друкуються в місцевих газетах), потім дві-три непримітні смерті. Далі цикл починався знову.

Тобто до Денвера.

Спочатку все було як завжди. У статті, цього разу вирізаній із вісника Денверської лікарні швидкої допомоги, перераховувалися нові працівники, серед яких також знайшлося ім’я Вілкс. Згідно з акуратною приміткою Енні, вісник називався «Ноші».

— Чудова назва для лікарняної газети, — повідомив Пол порожній кімнаті. — Дивно, що ніхто не додумався охрестити її «Зразок калу».

Він знову безтямно зайшовся своїм моторошним іржанням, а потім перегорнув сторінку. Перший некролог із «Новин Скелястих гір». Лора Д. Ротберг. Тривала хвороба. Двадцять перше вересня 1978 року. Денверська лікарня швидкої допомоги.