Розділ «ІІ Мізері[70]»

Він ударив кулаком по одвірку, скрикнув від болю та притиснув ребро долоні до рота. Пол ненавидів себе за те, що з очей полилися сльози, на мить роздвоївши в полі зору всі образи, поки він не кліпнув. Він не міг собі зарадити. Внутрішній голос заходився в паніці, питав, що ж йому тепер робити, що ж йому тепер робити , заради Бога, це ж його останній шанс…

«Що робити? Спочатку треба ретельно все оглянути, — похмуро наказав собі Пол. — Звісно, якщо зможеш тримати себе в руках. То що, здаєшся, боягузе сраний?»

Він витер очі (сльози все одно не допоможуть вибратися з халепи) та визирнув у вікно, що утворювало верхню половину дверей. То було не одне суцільне скло, а шістнадцять маленьких шибок. Він міг би їх порозбивати, але тоді довелося б ламати рами, а без пилки це могло би зайняти години, бо вони були міцні на вигляд. А потім що? Стрибок камікадзе на ґанок? Чудова затія. Може, йому вдасться зламати хребет і це хоч на якийсь час відволіче його від болю в ногах? Він лежатиме під рясним дощем і невдовзі помре від переохолодження. Ото він непогано викрутиться з цієї клятої халепи.

«Нізащо. Ні хріна подібного. Може, я й сконаю, але Богом присягаюся, що це станеться не раніше, ніж я розповім своїй найпалкішій шанувальниці, як мені було приємно з нею познайомитися. І це не просто обіцянка, а непорушна клятва».

Думка про помсту привела Пола до тями швидше, ніж будь-які докори та лайки. Він трохи заспокоївся та клацнув вимикачем, що висів біля замкнених дверей. Зовні загорілося світло, і Пол зміг роздивитися подвір’я, бо поки він досліджував будинок, останні сонячні промені встигли зникнути. Під’їзна доріжка Енні була затоплена, а двір скидався на грузьке болото. Повсюди стояла вода з маленькими острівцями відталого снігу. Відкотивши візок ліворуч від одвірка, Пол уперше зміг роздивитися дорогу, що пролягала повз будинок Енні. Нічого особливого — чорне асфальтоване покриття на дві смуги, що проглядало поміж талих снігових заметів, наче блискуча спинка морського котика, омита весняною відлигою та дощами.

«Може, вона замкнула двері від Ройдманів, але їй не треба жодних замків, аби утримати вдома мене. Якби я виїхав туди у своєму візку, то через п’ять секунд загруз би по самі колісні втулки. Нікуди ти не підеш, Полі. Не сьогодні й, мабуть, не в найближчі кілька тижнів. Бейсбольний сезон триватиме цілий місяць, поки земля затвердне достатньо, аби ти зміг виїхати в кріселку на дорогу. Звісно, якщо ти не хочеш розбити вікно та поповзти туди рачки».

Ні, цього Полу не хотілося. Він надто легко уявляв, як болітимуть ноги через десять-п’ятнадцять хвилин у холодних калюжах і талому снігу, в яких він плазуватиме, наче помираючий пуголовок. І навіть якщо він зможе дістатися дороги, які в нього шанси зупинити машину? За весь цей час він чув лише два автомобілі: Стару Бессі та «бель ер» містера Велике Ранчо. А, була ще одна, що проїжджала повз будинок Енні та до смерті його налякала, коли він уперше вибрався зі свого «готельного номера».

Пол вимкнув світло на ґанку та покотився до інших дверей — тих, що були між холодильником і стінною шафою. На них також виднілися три замки, а вона навіть не виходила надвір, принаймні безпосередньо. Біля одвірка був іще один вимикач. Пол клацнув важільцем і побачив охайну прибудову вздовж підвітряної стіни будинку. В одному кутку лежали стос дров та колода, посеред якої стирчала сокира. В іншому кутку стояв стіл, над яким по гачках були розвішані інструменти. Зліва — ще одні двері. Лампочка світила не дуже яскраво, але достатньо, щоби Пол розгледів на них черговий поліцейський засув і два замки «Крейґс».

«Ройдмани… усі… проти мене…»

— Не знаю щодо всіх, — промовив Пол у порожній кухні, - але я — точно.

Він облишив двері та покотився до комори. Перш ніж шукати на поличках харчі, він пригледів сірники. Дві пачки сірників у книжечках і принаймні дві дюжини коробок «Даймонд Блю Тіп», дбайливо складені в стосики.

Спочатку Полу закортіло пустити червоного півня, проте він відкинув цю напрочуд безглузду ідею, хоч на мить повернувся до неї, коли помітив у глибині комори ще одні двері, цього разу без замків.

Він відчинив їх і побачив круті розхитані сходинки, що вихляли вниз, у підвал. Із темряви здіймався поганий дух гниючих овочів і застояної води. Пол почув тихе пищання і пригадав слова Енні: «Коли починається дощ, вони лізуть у підвал. І я розставляю пастки. Бо мушу».

Він поспіхом затраснув двері. По скроні поточилася крапля поту та потрапила в кутик правого ока. Повіки запекло, і Пол утерся зап’ястком руки. Дізнавшись, що двері ведуть у підвал і що замків на них немає, він іще раз загадався спалити будинок — тепер ідея вже не видавалася такою безглуздою, бо він міг сховатися внизу. Але сходинки були надто крутими, а ще існувала можливість, що палаючий будинок Енні завалиться до того, як встигне приїхати пожежна бригада з Сайдвіндера, а ще там бігали щури… і їхнє пищання було просто нестерпним.

«Як б’ється його серце! Як відчайдушно він намагається вирватися на волю! Як і ми, Поле. Як і ми».

— Африка, — сказав Пол, але не почув власних слів. Він почав переривати комору в пошуках консервів та пакунків із харчами, намагаючись брати речі, відсутність яких Енні, скоріш за все, не помітить наступного разу, як сюди зайде. На рівні підсвідомості Пол розумів, що означають подібні перестороги: він більше не збирався нікуди тікати.

«Поки що», — заперечив його неспокійний розум.

«Ні, - невблаганно відповів інший, глибинний голос. — Ти залишишся тут назавжди, Поле. Назавжди».

— Я ніколи не здамся, — прошепотів він. — Чуєш мене? Ніколи.

«Кажеш, ні? - саркастично зауважив голос циніка. — Ну… то подивимося, чи не так?»