Розділ «ІІ Мізері[70]»

— А хто сказав , що вона не лишила мені поїсти! — спитався він у порожньої кімнати та знову зареготав.

Звуки, що лунали в Місці для Сміху Пола Шелдона в будинку Енні Вілкс, можна було почути хіба що в палаті божевільні.

За дві години Пол знову відімкнув замок та вдруге проштовхнув візок у завузький одвірок. Як він сподівався, востаннє. На колінах у нього лежала пара ковдр. Усі пігулки, що він їх зберігав під матрацом, Пол загорнув у серветку «Клінекс» та запхав у труси. Попри дощ він мав серйозні наміри вибратися звідси — як з’явилася нагода, треба нею скористатися. До Сайдвіндера доведеться спускатися вниз дорогою, а вона, скоріш за все, буде дуже слизькою через негоду. Окрім того, надворі вже стане темно, як у копальні, але Пол усе одно хотів спробувати. Він не був святим або героєм, але не збирався помирати, наче заморський птах у зоопарку.

Йому пригадався один вечір, який він провів за бесідою з драматургом на ім’я Бернстайн. Вони пили шотландський віскі в «Левовій голові», що у Віллідж[105](якщо йому пощастить знову опинитися у Віллідж, то він стане на те, що залишиться від колін, та цілуватиме брудний асфальт Крістофер-стрит). Тоді розмова зайшла про євреїв, які мешкали в Німеччині протягом неспокійних чотирьох-п’яти років, що передували захопленню Польщі, коли почалися нечувані веселощі вермахту. Пол згадав, що сказав Бернстайну, в якого тітка та дідусь загинули в Голокост, — він поцікавився, чому німецькі євреї (чорт забирай, те саме можна спитати про євреїв по всій Європі, але з Німеччини — в першу чергу ) не забралися з країни, поки мали змогу. Бо ж дурними їх не назвеш, аж ніяк, і багатьох уже давно переслідували. Вони не могли не розуміти, до чого все йде. Тож чому вони лишилися?

Відповідь Бернстайна здалася Полові легковажною, жорстокою та незбагненною: «У багатьох були піаніно. Євреї дуже прив’язуються до своїх піаніно. Коли ти маєш такий громіздкий музичний інструмент, переїжджати дуже важко».

Тепер він збагнув. Атож. Спочатку зламані ноги, розтрощений таз. Потім, Господи поможи, Пол почав працювати над книжкою і якимось дивним чином навіть отримував від цього задоволення. Надто легко перекласти всю провину на зламані кістки та наркотичну залежність, коли основну причину затримки становила книжка . Книжка та монотонна вервечка днів із безхитрісним лікарняним розпорядком. Усе це (а в основному ця клята дурнувата книжка ) було його власним піаніно. Що зробить Енні, коли повернеться зі свого Місця для Сміху та зрозуміє, що Пол утік? Спалить рукопис?

— До біса книжку, — сказав він і майже не покривив душею. Якщо він виживе, то зможе написати інший роман або навіть відтворити цей, якщо заманеться. Але мрець не напише нової книжки, так само як не купить нового піаніно.

Він покотився у вітальню. Раніше там було прибрано, але тепер усі доступні горизонтальні поверхні були заставлені брудним посудом. Полові здалося, що Енні позносила сюди всі свої тарілки. Вочевидь, під час депресії вона не тільки щипала та била себе. Скидалося на те, що вона мала звичку обжиратися, не турбуючись прибирати за собою. Пол згадав смердючий вітер, який потрапив у його горло, ще коли він перебував у хмарі, і шлунок одразу здригнувся. Більшість недоїдків позалишалися від солодощів. У нескінченних мисках засохло або ж починало засихати морозиво. На тарілках були крихти тістечок і плями начинки, що витекла з пирогів. На телевізорі височіла гора лаймового «О-Джелло» під потрісканою кіркою зі збитих вершків, а поруч прилаштувалися пепсі в пластиковій пляшці та соусник. Пляшка видавалася завбільшки з боєголовку ракети «Титан-2»[106]. Пластик був тьмяним, замацаним, майже непрозорим. Пол здогадався, що Енні жлуктила просто з горла, а за пляшку бралася руками, вимазаними підливою та морозивом. Він не чув ляскання столових приборів, тому не здивувався, коли не побачив жодних ножів, виделок або ложок. Самі миски, тарілки та чашки. На килимі та дивані виднілися засохлі цятки й плями, знову ж таки від морозива.

«Ось що було на її халаті. Уся ця їжа. І в диханні теж». Знову виринув образ Енні в подобі пілтдаунської жінки. Вона сиділа у вітальні та жменями поглинала морозиво або ж вмочувала пальці в желеподібну підливу, запивала її пепсі, просто їла та пила, полинувши в глибокий депресивний сон.

Пінгвін на льодині так само стояв на журнальному столику, але Вілкс пожбурила більшість фігурок у куток, де й досі валялися уламки кераміки — маленькі гострі гачки та скалки.

Пол знову побачив, як пальці Енні заглиблюються в тільце щура. Як на простирадлі з’являються довгі криваві плями. Як вона облизує кров із пальців — так само безтямно, як, певно, пізніше поглинала морозиво, «О-Джелло» та бісквітні рулети з джемом. Моторошні видіння, проте вони давали чудовий привід не баритися.

Букет сухих квітів розсипався по столику, що стояв по інший бік дивана. Під столом Пол ледве розгледів миску з підсохлим заварним кремом і велику книжку, на якій було написано: «ДОРОГА СПОГАДІВ». «Енні, прогулюватися дорогою спогадів під час депресії — не дуже вдала ідея. Але після всього, що відбулося у твоєму житті, ти вже мала про це здогадатися».

Пол проїхав вітальню та попрямував на кухню. Праворуч виявився короткий коридор, що вів до вхідних дверей. Там же починалися сходи, що вели на другий поверх. Креснувши по них поглядом (засохлі бризки морозива на килимі, що встеляв сходинки, та плями глазурі на бильцях), Пол покотився до дверей. Він був вирішив, що єдиний шлях на волю, зважаючи на інвалідний візок, пролягав крізь двері в кухні — саме цим виходом користувалася Енні, коли йшла годувати худобу чи зустрічала непроханих гостей, як, наприклад, містера Велике Ранчо. Але центральний вхід усе одно варто було перевірити. Раптом на нього чекає приємна несподіванка?

Але ні.

Сходинки на ґанку були дуже крутими, як він і передбачав, але навіть якби там виявився з’їзд для візків (а він би нізащо не повірив у це, граючи в «Чи ти зможеш?», і другові би не піддався), Пол усе одно не міг би ним скористатися. На дверях було три замки. Із поліцейським засувом[107] він би ще впорався, але на двох інших стояв штамп фірми «Крейґс», а то були найкращі замки у світі, якщо вірити його другу та колишньому копу Тому Твайфорду. А де ж ключі? Гм-м… стривайте. Мабуть, їдуть до Місця для Сміху Енні Вілкс? «Ото так-перетак! Дайте цьому добродію сигару та паяльну лампу замість запальнички!»

Він розвернув візок, намагаючись подолати паніку та нагадуючи собі, що від вхідних дверей він і так нічого не очікував. У вітальні Пол іще раз крутнув крісло та покотився на кухню. То була старомодно обставлена кімната з яскравим лінолеумом на підлозі та бляшаними плитками на стелі. Холодильник був старим, проте не дзеленчав. На дверцятах висіли три-чотири магніти — ясна річ, усі у формі солодощів: жувальна гумка, шоколадна плитка «Гершиз», цукерка «Тутсі Ролл». Шафки були прочинені, і Пол помітив полички, охайно вистелені вощанкою. Над раковиною розташувалися великі вікна, які пропускали багато світла навіть у похмуру погоду. Затишна могла би вийти кухня, подумав Пол, проте не так сталося, як гадалося. На підлозі валялося перекинуте помийне відро, від якого йшов теплий сморід зіпсованих харчів. І справа була не лише в помийному відрі, і запах звідти линув не найгірший.

Полу здавалося, що інший запах існував лише в його уяві, але від цього він був не менш реальним. «Parfum de Wilkes»[108], трунок манії та психозу. На кухні виявилося троє дверей, двоє — ліворуч і одні — на протилежному кінці кімнати, між холодильником та стінною шафою.

Спочатку він подався наліво. Одні двері вели в комору. Пол це знав іще до того, як побачив плащі, капелюхи, шарфи та черевики, — здогадався з короткого дзявку завіс. Крізь інші двері Енні виходила надвір, і, знову ж таки, на них висіли два замки «Крейґс» та поліцейський засув. Не заходьте, Ройдмани. Не виходь, Поле.

Він уявив, як Енні регоче.

— Йобана сука !