Розділ «Частина третя Рой Фріман»

Коли його справу переглядали ще раз, Споел зауважив, що Вайдера більше не було в комісії. Його прохання про звільнення під правовим наглядом пройшло, і кількома тижнями пізніше він покинув лікарню.

Це було в жовтні 1987 року. Вийшовши на волю, Споел навіть не знав, де житиме. Усе його майно було продане в рахунок оренди власником сміттєзвалища, на якому він жив до схоплення. Хлопці з банди не хотіли більше його знати, побоюючись привернути увагу копів. Лише один тип, американець китайського походження, змилувався і дав йому їжу та притулок на кілька днів.

Кількома тижнями пізніше Споел зумів отримати роботу посудомийника в забігайлівці біля Принстон Джанкшн, і власник, хороший чоловік, дозволив йому спати у складському приміщенні. Споел одразу почав стежити за Вайдером, який жив поблизу, у Вест Віндзор. Він мав намір виїхати і почати нове життя, але не хотів від’їжджати, не помстившись професору. Він був переконаний, що Вайдер разом із Дуейнном та ще кількома спільниками працювали за якоюсь схемою і постачали об’єкти для секретного дослідження і що він потрапив у їхню пастку. Він збирався змусити їх заплатити. Але оскільки Дуейнна неможливо було знайти, то оплатити рахунок мав Вайдер.

Споел відшукав адресу Вайдера і зауважив, що той жив сам, в окремому будинку. Спочатку планував побити його на вулиці, під прикриттям ночі, але, вирахувавши будинок професора, вирішив, що це найкраще місце для атаки. Споел укотре наголосив, що не мав наміру вбивати професора, а лише хотів вибити з нього всю дурість, тому він забрав у якихось дітей бейсбольну биту і замотав її у старий рушник, щоб пом’якшити удари. Він заховав биту на березі озера біля професорового будинку.

У той час, як сказав Споел, він заприятелював з одним із барменів, хлопцем із Міссурі на ім’я Кріс Слейд. Слейд шукав можливість виїхати з Джерсі й знайшов роботу в парку трейлерів у Сент-Луїсі, отож запропонував Споелу поїхати з ним. Він хотів поїхати одразу після зимових свят, тому це пришвидшило всі події.

Споел почав стежити за будинком Вайдера впродовж кількох вечорів. О десятій вечора забігайлівка зачинялася, то десь о пів на одинадцяту він уже ховався в саду поза будинком. Помітив, що двоє людей приходили до професора досить часто — хлопець, схожий на студента, і високий, доброї статури тип, із нечесаною бородою, який, схоже, був майстром. Але жоден із них на ніч не залишався.

— Двадцять першого грудня я звільнився з бару й сказав власнику, що прямую на Західне узбережжя. Він віддав мою платню та дві пачки цигарок. Я не хотів, щоб мене бачили неподалік, тому попрямував до Ассунпінк-Крік, де переховувався у дровітні, допоки не стемніло, а тоді вирушив до будинку професора. Гадаю, я дістався туди близько дев’ятої, але професор був не сам, а з хлопцем. Обидва випивали у вітальні.

Я запитав Споела, чи він пам’ятає вигляд юнака, але той відповів, що не зміг би його описати, бо він був такий самий, як інші зіпсовані діти, що жили коштом своїх батьків в університетському містечку. За три дні до нападу, коли він стежив за домом Вайдера, юнак майже побачив його у вікно; він дивився просто на Споела, перш ніж той встиг заховатися. На щастя, падав сніг, отож хлопець, мабуть, подумав, що помилився.

— То, певне, Річард Флінн, — сказав я. — Ти впевнений, що з ними не було жінки?

— Цілком. Лише ті двоє. Як я сказав, я дістався туди близько дев’ятої. Хлопець не йшов аж до одинадцятої вечора, опісля професор залишився в будинку сам. Я зачекав ще хвилин із десять, аби переконатися, що хлопець пішов. Я думав подзвонити у дзвінок і вдарити Вайдера, коли він відчинить двері, але він полегшив мені роботу — відчинив вікна, які виходили в задній двір, і пішов нагору. Отже, я прокрався в будинок і заховався в коридорі.

Вайдер повернувся вниз у вітальню, зачинив вікна і сів на диван, переглядаючи якісь папери. Споел підкрався позаду нього і вдарив по голові бейсбольною битою. Удар був не дуже сильний, мабуть, тому, що професор зумів піднятися й обернутися до нападника. Споел обійшов диван і почав несамовито бити професора, десять чи дванадцять разів, перш ніж той упав на підлогу. Споел одягнув маску, отож не боявся, що Вайдер упізнає його. Він уже намірився пошукати в будинку гроші, коли почув, як хтось відчиняє передні двері. Тому Споел миттю відчинив скляні двері, оббіг будинок і зник у заметілі.

Він кинув биту в напівзамерзлий потік і заховався в дровітні біля Ассунпінк-Крік на ніч. Наступного ранку він зустрів Слейда в Принстон Джанкшн і вони вирушили в Міссурі. Пізніше він дізнався, що професор помер.

— Мабуть, я вдарив його сильніше, ніж думав, — зробив він висновок. — От так я й став убивцею. Знаєш, що? Не можу повірити, що саме я це зробив. Я завжди був переконаний, ніби втратив глузд через таблетки, які мені давали в божевільні. Я не кажу так лише для того, щоб довести, що мене не треба звинувачувати; у будь-якому разі зараз це немає ніякого сенсу.

— Ти ж був умовно-достроково звільненим, — сказав я. — Хіба ніхто не підняв тривоги, коли ти покинув Нью-Джерсі? Невже тебе не шукали?

— Не знаю, чоловіче. Я просто поїхав. Після того ніхто не ставив мені жодних запитань, і я не вляпувався у проблеми із законом до 2005 року, коли мене зупинили на трасі за перевищення швидкості. Я сказав своєму адвокатові, що був дуже давно пацієнтом у Трентоні, тому він попросив психіатричний тест. Експерт, призначений судом, постановив, що я достатньо свідомий, щоби постати перед судом, тому мене допитали і засудили. І ти знаєш, у чому іронія? Коли в мене був здоровий глузд, а я кажу тобі, у мене таки був здоровий глузд, я закінчив у божевільні. Але коли навіть я був переконаний, що в мене не все добре з головою, мене відмовилися посилати в божевільню і вирішили натомість зробити мені ін’єкцію.

— Відтоді минуло досить багато років, і, можливо, ти не все пам’ятаєш надто добре, отож дозволь мені запитати ще раз: ти впевнений, що професор провів той вечір із білим хлопцем років двадцяти й більше ні з ким? Можливо, ти не надто добре бачив — на вулиці падав сніг, ти ховався на задньому дворі, й, можливо, у тебе був не надто хороший ракурс…

— Я — точна людина. Ти сказав, що тебе було призначено до цієї справи…

— Правильно.

— То, можливо, ти пам’ятаєш, яке те місце на вигляд. Вітальня мала два великих вікна і скляні двері, що відкривалися в задній двір та на озеро. Коли світло ввімкнене і гардини в кімнаті відкриті, можна було все чудово бачити. Професор із хлопцем їли за столом. Вони розмовляли, хлопець пішов, а професор залишився сам.

— Вони сварилися?