Розділ «Майстер і Маргарита»

Артист сплеснув руками.

— Чи ж бачили ви щось таке? — скрикнув він засмучено. — То вони ж там запліснявіють, попріють! Ну чи можна таким людям довіряти валюту? Га? Чисто як діти, їй-богу!

Канавкін і сам збагнув, що завинив та прошпетився, і похнюпив свою кудлату голову.

— Гроші, — правив своєї артист, — мають зберігатися в Держбанку, у спеціяльних сухих та добре пильнованих приміщеннях, і аж ніяк не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Сором, бігме, Канавкін! Ви ж доросла людина.

Канавкін вже не знав, де йому й подітися, і тільки колупав пальцем вилогу свого піджачка.

— Ну добре, — розчулився артист, — хто давнє пом’яне… — І раптом докинув несподівано: — А до речі… за одним заходом, щоб… щоби машину пусте не ганяти… надісь в тітки цієї самої теж є, га?

Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту справи, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.

— І-і, Канавкін, — докірливо-лагідно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! От-тобі узяв та й зашпортався ні з того, ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Бо ж щойно я казав про очі. Бо ж видно, що в тітки є. Ну чого ви нас марно мордуєте?

— Є! — хвацько вигукнув Канавкін.

— Браво! — вигукнув конферансьє.

— Браво! — моторошно зревіла заля.

Коли вщухло, конферансьє поздоровив Канавкіна, потиснув йому руку, запропонував відвезти у місто машиною додому, і цією ж машиною загадав комусь в кулісах заїхати по тітку й запросити її завітати до жіночого театру на програму.

— А до речі, хотів запитати, — тітка бува не казала, де свої ховає? — допитався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку та запаленого сірника. Той, закурюючи, всміхнувся якось тужливо.

— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скнара не те що племінникові, чортові не скаже цього. Ну, що ж, спробуємо обудити в ній людські почуття. Либонь, ще не всі струни згнили в її лихварській душиці. Усього найкращого, Канавкін!

І щасливий Канавкін поїхав. Артист поспитався, чи немає ще охочих здати валюту, але дістав у відповідь мовчанку.

— Диваки, їй-богу! — здвигнувши плечима, промовив артист, і завіса сховала його.

Лямпи згасли, якийсь час була темрява, і здалека в ній було чути нервовий тенор, який співав:

«Там ґруди золота лєжат, і мнє онє принадлєжат!»[216]

Потім звідкись здалека двічі донісся аплодисмент.

— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано промовив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, коли б не гуси мої!.. Я, любий чоловіче, тримаю бійцівських гусей в Ліанозові…[217] Подохнуть вони, боюся, без мене. Птиця бойова, ніжна, вона догляду потребує… Ех, коли б не гуси! Пушкіним-бо мене не здивувати, — він знову зазітхав.