Розділ «Майстер і Маргарита»

І голос, її голос, відповів мені:

— Це я…

Не пам’ятаючи як, я впорався з ланцюгом і ключем. Тільки-но вона зробила крок досередини, вона притулилася до мене, уся мокра, з мокрими щоками й розвитим волоссям, тремтячи. Я міг вимовити тільки слово:

— Ти… ти? — і голос мій затнувся, й ми побігли донизу. Вона визволилася в передпокої з пальта, ми швидко увійшли до першої кімнати. Тихо скрикнувши, вона голими руками викинула з груби на підлогу останнє, що там залишалося, пачку, що зайнялася зі споду. Дим сповнив кімнату відразу. Я ногами затупав вогонь, а вона впала на диван і заплакала нестримно й гарячково. Коли вона замовкла, я сказав:

— Я зненавидів цей роман, і я боюся. Я хворий. Мені страшно.

Вона підвелася й промовила.

— Боже, який ти хворий. За що це, за що? Та я тебе зрятую, я тебе зрятую. Що ж це таке?

Я бачив її набряклі від диму й плачу очі, чув, як холодні руки пестять мені чоло.

— Я тебе вилікую, вилікую, — бурмотіла вона, уп’явшись мені в плечі, — ти відновиш його. Чому, чому я не залишила в себе одного примірника!

Вона ошкірилася з люті, ще щось казала нерозбірливе. Тоді, стуливши губи, вона заходилася збирати й розправляти обгорілі аркуші. Це був якийсь розділ із середини роману, не пам’ятаю який. Вона акуратно склала обгорілі аркуші, обгорнула їх папером, перев’язала стрічкою. Усі її дії показували, що вона сповнена рішучости й що вона запанувала над собою. Вона зажадала вина і, випивши, заговорила спокійніше.

— Отак доводиться платити за оману, — казала вона, — і більше я не хочу обманювати. Я зосталася б в тебе й тепер, та не хочу робити цього таким чином. Не хочу, щоб йому назавжди лишилося в пам’яті, що я втекла від нього вночі. Він не зробив мені ніколи жодного зла. Його викликали зненацька, в них на заводі пожежа. Та він повернеться скоро. Я освідчуся йому завтра рано, скажу, що кохаю іншого, і назавжди повернуся до тебе. Скажи мені, ти, може, не хочеш цього?

— Бідна моя, бідна, — сказав я їй, — я не допущу, щоб ти це зробила. Зі мною буде недобре, і я не хочу, щоб ти гинула разом зі мною.

— Тільки ця причина? — спитала вона й наблизила свої очі до моїх.

— Тільки ця.

Вона страшенно пожвавилася, припала до мене, обвиваючи мою шию, і сказала:

— Я гину разом з тобою. Ранком я буду в тебе.

І от, останнє, що я пам’ятаю в моєму житті, це — смужку світла з мого передпокою, в цій смузі світла розпущене пасмо, її берет і її сповнені рішучости очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі зовнішніх дверей і білий пакунок.

— Я б проводив тебе, та я вже не в змозі йти сам назад, я боюся.

— Не бійся. Постривай кілька годин. Завтра ранком я буду в тебе. — Це й були її останні слова в моєму житті. Цссс! — раптом сам себе урвав хворий і підніс пальця. — Неспокійна сьогодні місячна ніч.

Він зник на бальконі. Іван чув, як проїхали коліщата коридором, хтось схлипнув або скрикнув слабо.